Володимир вивозив з Маріуполя вісім людей у маленькій легковій машині. Їхали на свій страх і ризик повз понівечені машини з загиблими людьми

Я 24 лютого ще поїхав на роботу, на завод, а там новини подивився і побачив, що були обстріли по всій території України. Завод закрили і всім сказали йти додому. Дітей в садочок не повів, сиділи вдома.

Ми хотіли виїхати, але не було можливості, тому що місто оточили з усіх сторін. Ми намагалися виїхати колоною, але не вийшло. Бачили на обочинах машини розстріляні. Ми в центрі міста були, а в той час летіло в центр міста, де Центральний ринок. Ми весь час у підвалі сиділи

У мене на руках була дитина маленька - до двох років, а в іншої, шестирічної, був бронхіт. Мені потрібні були ліки – це була моя основна проблема. Молодшій дитині потрібні були памперси, і помити її було неможливо – через це у неї було сильне подразнення шкіри, а старшій дитині був потрібен антибіотик.

Поки всі сиділи в підвалі, я бігав по всіх магазинах, в бачках туалету зливав воду і на цій воді потім на кострі варив дітям кашу. Навіть було таке, що сніг випав, з дахів вода тала стікала, і ми збирали цю воду.

Я бачив, як заживо згорають люди, коли з «Граду» був приліт в машини. Допомагав перебиті ноги мотати. Двом навіть вдалося кровотечу зупинити. Вони чомусь бігли всі до мене - я їм свій останній бинт віддав. Друзів багато загинули.

15 березня всі поїхали, бо вже було нестерпно. Дорога була одна, їхали узбіччям. Я бачив,  що перші цивільні машини були підірвані на міні і розстріляні.  Коли виїжджали, посеред міста було багато трупів на дорогах. Коли починалися обстріли, хто як тікав. Ми коли виїжджали, у мене Daewoo Matiz була, і в цій маленькій машині я вивозив вісім людей. Було дуже сумно, коли їхали біля порту - на зупинці стояла мамочка з двома дітьми, одну на руках тримала, іншу - за руку, але вона вже фізично в машину не влазила, я не міг нічого зробити.

Була велика колона машини. Ми проскочили. Були обстріли, десь прильоти були біля колони. Саме страшне, коли біля Оріхова, рашисти не хотіли випускати колону. Вони сказали, що сьогодні ніхто не поїде, будете тут ночувати. 

Ми поїхали до коменданта домовлятися. Він був п'яний. Десять машин пропустили, а в тій колоні, яка чекала чергу і не проїхала, були евакуаційні автобуси.

Коли все починалось, навіть були люди, які з дороги міни прибирали, щоб машини не підірвалися. Я був приємно здивований, коли побачив, як у Бердянську чоловік в руках відніс міну на узбіччя. А молоді хлопці і дівчата давали каву безкоштовно - вони її робили за свій рахунок. Наші українські волонтери дітям булочки роздавали і цукерки. Це вразило. 

Були такі моменти, коли хотілося просто застрілитися, так все було погано. Я і до психолога ходив. Робимо все, що можемо. Чекаємо на закінчення війни.