Мама була в місті - подзвонила і каже: «Лесю, війна». Я ще спала, не вірилось. Але ж думка в голові крутиться. Я передзвонила і позвала маму до себе. Це сільська місцевість, у нас було тихо. Але цей страх: що далі робити, що буде? Багато родичів телефонували, пропонували виїжджати. На роботі не знали, виходити чи ні. Я працювала на глиноземному заводі. На початку майже місяць не спала. 

Спочатку позакривалися магазини і поставок товарів не було. Нам ще зарплату не заплатили, ми не знали, що робити. На початку допомагали друзі. У нас дуже хороша староста села, вона швидко почала вирішувати ці проблеми завдяки нашій сільраді. Навіть зараз вона шукає благодійні фонди, для людей старається, щоб у людей все було. Військові допомагали. Я швачка – вони мені привозили речі підшити чи зашити: броніки, штани. У мене була принципова позиція: з військових грошей не беру. Так вони продукти привозили, бо бачили, що у мене малі діти. Якось вижили.

Я поранення отримала, і досі боюся їздити в автобусах. 

Мені сподобалось, як люди згуртувалися, стали більш чуйні до чужої біди, більш відкриті. Дуже багато друзів у мене з'явилося. 

Малі і зараз ще нічого не розуміють. Я їх відгороджувала від війни, тому вони більш-менш спокійні. А на старшу доньку багато всього звалилося, коли я була поранена - вона побачила це все. Лікарі поставили такий діагноз, що я, може, і ходити не буду. Мати намагалася працювати. До речі, вона дуже сильно схудла через стрес. У нас сім'я така - ми намагаємося позитивне в усьому бачити. 

Хочеться миру. Наразі онлайн-навчання – це треш. Діти не отримують потрібну освіту. З такою освітою я не знаю, що з дітей виросте. Бажано, щоб згуртованість залишилася в людях, тому що все минає. Пройде час - люди почнуть забувати, відношення можуть змінитися. Хочеться щоб відкритими так і залишилися, щоб все - гуртом і разом, щоб держава процвітала.