Мене звати Юлія Миколаївна. Ми родина ВПО з маленького містечка, що на Луганщині. Довгий час не могли виїхати з окупації, місяць переховувались в підвалі від постійних обстрілів та вибухів. Та нарешті нам посміхнулась доля і ми вибрались звідтіля. Наразі я з двома дітками проживаю в Полтаві. Дуже важко оговтатись після всього пережитого. Дітки стали дуже знервовані, бояться гучних звуків (навіть якщо просто лопнула повітряна кулька), плачуть та кричать по ночах, старша донька постійно впадає в істерику, меншенький почав пісятися по ночах (хоча йому вже 8 років), весь час пригнічені, стали замкнені та майже не спілкуються з однолітками.

Нещодавно з нами трапилося нове лихо. Війна забрала батька у дітей. ЗАХИЩАЮЧИ ТЕРИТОРІАЛЬНУ ЦІЛІСНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ 17.03.2024 р. ЗНИК БЕЗВІТИ батько дитини, про що надійшло сповіщення з військової частини. Стан доньки погіршився, дуже важко було пояснити дитині, чому батько не відповідає на дзвінки, де він дівся, для чого в поліції сували палички до рота і що таке ДНК та як це допоможе знайти батька.

Ця війна забрала в нас усе.... Дім, спокій, віру в краще життя, ...і найцінніше – батька в дітей.

Перший день... Того ранку ми спокійно збирались до школи, проте до школи так і не дійшли... Війна... війна... війна – лунало на вулиці з усіх боків, ноги затремтіли і я сіла та заплакала від болю та розпачу, не знаючи, що робити та як жити далі. Зібрала тривожну валізу, треба було брати себе в руки. Спочатку діти не усвідомлювали, що таке війна, допоки не почули гучні вибухи, тоді стало дуже страшно. Коли знаходились в окупації, не вистачало ні їжі, ні води, медикаментів не було зовсім, хіба що зеленка.

День коли прийшло сповіщення з військової частини про те, що чоловік зник безвісти _ найстрашніший. Ми ходимо до психолога.