Мене звати Олена Василівна. З початком війни, попавши двічі під обстріли з боку РФ, нам прийшлося виїхати з рідного м. Харків. Дякувати дідусеві старшої доньки, який нас вивіз під обстрілами до вокзалу. Там, простоявши у натовпі 10 годин, нам вдалося втиснутися в потяг та поїхати у невідомому напрямку.

Молодша донька була хвора... Дві доби не ївши і майже нічого не пивши, з температурою 39... Я не знаю, яким чудом ми все це витримали (а з нами ще бабуся, якій на той момент 84 роки було)... Нарешті ми опинилися у Львові. Через тиждень волонтери нас привезли до с. Муроване, де по сей час ми знаходимося...

Коли ми в перший день війни почули вибухи, це був шок. Скоріше підняли дітей, хоча їх вже не треба було будити, вони вже повскакували від переляку. Зібрали документи, ліки, пару футболок та деякі речі малій, пішли на пошуки укриття. Старша сама все зрозуміла, чула напередодні розмови. А меньшій було всього 3 роки, вона, на жаль, з часом дізналася, що таке війна. 

Коли наш будинок обстрілювали "градами" - це було найстрашніше. Ми були в квартирі. В момент влучання в будинок (їх було 3), ми думали, що це кінець... Це неймовірний страх. Ще довго молодша дитина плакала від оголошення повітряної тривоги та гучних звуків. Зі старшою донькою працювали психологи.