Кандиба Станіслав, 1 курс, Криворізький професійний транспортно-металургійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Анна Геннадіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Чи міг хтось уявити, що нашому поколінню доведеться дізнатися про цю подію із власного досвіду? Всі ми колись слухали про історії з війни з вуст наших прабабусь та прадідів чи читали про неї у підручниках, чи дивилися фільми, але хто міг уявити, що нам самим доведеться жити серед тривог та вибухів. Раніше ми зовсім не розуміли тих почуттів, що переживали люди у Першу Світову війну, проте зараз ми розуміємо. Вже минула тисяча днів, з того часу, як наше життя перетворилося на жахливий сон, з якого я ніяк не можу прокинутись. Ще кілька років тому я був звичайним школярем, мав звичайні підліткові турботи: навчання, друзі, кохання.

А зараз моє життя неначе стало на паузу. Тепер кожного ранку, прокидаючись я перевіряю новини та молюсь, щоб не побачити чи живі мої рідні люди.

В цьому навчальному році відбулася подія, яка також змінили моє сприйняття реальності: зустріч з новим одногрупником. Це хлопець з донецької області, він мовчазний та трохи похмурий хлопець, який тримається осторонь та майже ні з ким не розмовляє. Я розумію, що йому довелося пережити щось гірше, ніж більшість із нас може уявити. Якось після уроків я наважився розпитати його про минуле. Хлопець спочатку мовчав, але поступово розповів, як йому довелося покинути рідний дім, залишити друзів та школу, а деякі його родичі так і залишились в окупації, щодня він думає про них і кожного дня ця уява змушує серце стискатися від хвилювання за їх життя.

І я зрозумів, що цей хлопець став невимушеним свідком тих страшних подій нашої страшної реальності, від якої більшість намагається втекти. Він став для мене прикладом стійкості та мужності.

Мій друг часто розповідає, як сильно сумує за своєю домівкою, за тими простими речами, які робили його містечко рідним. Я слухаю його, та намагаюсь уявити, як це-втратити власну домівку. Для нього війна –це не лише сирени і новини, це трагедії, які залишають глибокі сліди в душі людини.

Щоб краще розуміти свого друга, я знайшов книгу журналіста та редактора Євгена Шишацького, він родом з того ж міста, що і мій друг. Він написав дуже відверту книгу «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь», у якій розповів про власний досвід. Це своєрідний щоденник, де Шишацький описує свої відчуття та реалії життя в окупованому Маріуполі –місті, яке перетворилось на «потойбіччя» після обстрілів та руйнувань.

Ця праця допомогла мені усвідомити, що війна- це не лише боротьба зброєю, а й важкі моральні вибори, що стоять перед кожною людиною, яка потрапила в епіцентр подій.

Ці тисяча днів були дуже важкими для кожного українця. Майже тисяча ночей без нормального сну. Іноді, я думаю, що ця війна забрала частину моєї душі, залишаючи тільки біль та смуток. Бачити, як руйнують рідну землю, як страждають сім'ї з різних куточків нашої Батьківщини - це залишає слід. Я вже не той, хлопчик, яким був раніше, в мене вкрали моє дитинство, мій безтурботний час.  Кожен день залишає відбиток, кожна мить нагадує про біль та втрати.

І хоча ці дні були важкими, вони дали нам більше, ніж ми могли уявити. Я також думаю, що в нас розкрилася інша сила. Ми навчились цінувати своїх близьких людей, навчилися цінувати ці миті разом, навчились триматись один одного ще сильніше.  

Ця тисяча днів навчила мене цінувати речі, які раніше здавалися такими буденними. Тепер кожна розмова з рідними чи друзями, кожен день без тривог - це подарунок. Кожного ранку я прокидаюся з надією, що цей день наближає нас до перемоги. І коли це станеться, ми будемо готові до нового життя, життя у вільній, відновленій Україні, яка стала сильнішою, ніж будь-коли.  Іноді здається, що сили закінчуються і вже немає змоги жити у цій нескінченій  темряві, але десь усередині живе віра. Віра, що настане світлий день нашої перемоги й, попри весь біль, я знаю, що ми вистоїмо.