Крамаренко Матвій, 9 клас, Лисичанський ліцей №8 Сєвєродонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Керносенко Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для когось мої 1000 днів війни можуть здатися фартовими або навіть легкими, адже я, на щастя, не чув жодного обстрілу і не попадав під бомбардування. Проте у кожного свій біль.

24 лютого – той день, який став переломним у моєму тоді ще щасливому дитинстві. Мені довелося швидко подорослішати. Здавалося, ми тільки дізналися з новин про вторгнення росії, не усвідомлюючи до кінця те, що відбувається, а вже через тиждень в моє рідне Білокуракине без жодного пострілу ввійшли військові.

Перед нами постала страшна реальність: ми в окупації. На ранок ворожі прапори вже теліпалися на всіх адміністративних будівлях.

Спочатку я нічого не розумів. Життя  нібито не змінилося: так само гавкали собаки, кудахтали наполохані курки, хлюпав мокрий сніг під ногами. Тільки людей на вулицях значно поменшало, сусідські бабусі не збиралися потеревенити на вулиці, та  батьки не пускали мене до школи. Правда, гуляти не дозволяли також. Батьки виглядали розгублено, ходили здебільшого мовчки й понуро, про щось перешіптуючись. Цей настрій передався й мені.

Поступово перший шок і розгубленість проходили, але життя не налагоджувалося.

Залишитися в окупації чи покинути рідну домівку – моя родина вирішувала недовго. Не було думок про матеріальні блага, навіть не було страху за життя. Не стояла і моральна дилема вибору: тільки рідна країна, ніякої ворожої мови й законів! За одну ніч було прийнято рішення їхати. Ми змушені були їхати за кордон, бо не було можливості потрапити одразу в Україну. Дорога була важкою і виснажливою. Частина мого серця залишилася в рідному селі, бо там лишилася покинутою домівка ,яку дідусь, а пізніше мій батько будували для нашої родини, там залишилися мої друзі, моє безтурботне дитинство й звикле життя.

Ми поїхали в нікуди, проте зберегли свою честь і совість, не зрадили своїм переконанням і головне – Батьківщині. Цей вибір не був для мене складним, але став невимовно болючим.

Війна залишилася глибоко слід у моєму житті, навіть я не бачив її в найгіршому прояві. Світ навколо мене втратив колишню яскравість. Десь на другий чи третій день після виїзду з дому мене охопило почуття порожнечі. Не так боляче було усвідомлювати, що я більше не міг жити звичайним життям, де мої мрії та плани здавались можливими, як те,  що я покинув рідну землю.

Новини, які ми щодня читали родиною, наповнюють мене сумішшю страху й часом безнадії. Страху – тому що я не знаю, чи побачу коли-небудь знову своє рідне Білокуракине. Проте я намагаюся не втрачати віру й надію, бо віра в перемогу стала для мене джерелом сили.

Війна змінила мене. Можливо, назавжди. Я став дорослішим через той біль, який відчув, спостерігаючи, як ламаються долі інших людей. Я розумію, що тепер мені потрібно думати як дорослий, бути сильним для себе і для своїх рідних, підтримувати їх, навіть якщо самому захочеться плакати. Мої 1000 днів були наповнені страхом, сумом і вірою. Вони зробили мене тим, ким я є сьогодні – підлітком, який рано подорослішав, але не втратив надії на майбутнє.