До війни у нас було багато планів, як і в усіх українців. Мріяли народити другу дитину, купили земельну ділянку, щоб побудувати дім, але… ця клята війна все змінила!

З першого дня війни ми були вдома. Ми бачили рух техніки через наше село – колонами вона рухалася вдень і вночі, чули вибухи. Було дуже страшно.

Сину на початок війни було 9 років. Він сприйняв все по-дорослому, адже напередодні ми розмовляли з ним про можливість війни. Але одне діло поговорити, а інше – побачити та почути звуки тяжкої техніки, від якої в кімнаті тряслися двері і вікна. Кіріл бачив нашу розгубленість: що робити? Куди їхати?

День, коли ми чули авіабомби над містом Суми, день, коли над нами літали «Сушки», і зараз над нами часто літають «Шахеди» – усі ці події залишили слід у душі.

Ми безсумнівно відчули наслідки війни. У березні ми отримали рішення про надання Кірілу статусу дитини, яка постраждала внаслідок воєнних дій та зазнала психологічного насильства внаслідок збройних конфліктів.

Їжі було небагато, але нам вистачало.