Брика Валентина Сергіївна, вчителька української мови та літератури, Український ліцей Апостолівської міської ради, Криворізький район, Дніпропетровська область

“1000 днів війни. Мій шлях”

Всі ми в дитинстві любили грати з друзями в різноманітні ігри (звісно, в ті далекі часи, коли ще не було Інтернету). Це були і класики, і вибивний, і «Карлики та велетні» тощо. Однією з улюблених розваг хлопців була гра у «війну».

Що ми тоді знали про неї? Лише те, що нам розповідали вчителі на уроках історії, класні керівники на виховних годинах та бабусі/дідусі у своїх спогадах про ті далекі страшні часи. Ми захоплювались героїзмом, мужністю та патріотизмом людей. Для нас це було ніби кіно з жахливим сюжетом, але зі щасливим фіналом. Учасники та свідки тих страшних подій завжди повторювали одну й ту ж фразу: «…аби не було війни». Хто міг тоді подумати, що ми будемо тим поколінням, яке також говоритиме цю фразу.

24 лютого 2022 рік… Наш день розпочався за звичним графіком: донька, поснідавши, перевіряла портфель; син після хвороби обирав, що ж йому вдягнути в садочок; ми з чоловіком налаштовувались на новий робочий день.

Раптом на телефон надходить повідомлення про скасування занять у школі. Дана новина не викликала жодних підозр, адже ми вже певний час жили в умовах карантину і звикли до дистанційного життя. Але, почувши новини з екрану телевізора, розуміємо, що причиною є не карантин.

Далі — дзвінок керівництва, дзвінки від рідних та близьких людей, паніка, і нерозуміння того, що відбувається. В голові лише одне слово — «війна».

Наступні два місяці минули ніби у тумані. Перші вибухи, перші літаки над головою, перші сигнали «повітряної тривоги». Дні ніби й пролітали як одна мить, але й разом з тим так довго тягнулись.

Чи виникало бажання покинути все і поїхати до більш безпечного місця? Ні! Чи було страшно? Так, дуже! Ми лягали спати в одязі, щоб за потреби одразу вибігти надвір. Документи та цінні речі також були напоготові, а мобільні телефони — заряджені.

З часом ми почали звикати до пострілів, вибухів, сигналу «повітряної тривоги». І це насторожувало, адже ми втрачали пильність і наражали себе ще на більшу небезпеку.

28 липня 2022 року наша країна святкувала День Української Державності. З цього дня це свято для нашої родини стає «особливим», оскільки саме цього дня в дах нашого будинку потрапляє ворожий снаряд. На щастя, ніхто не постраждав, син навіть не встиг злякатись, адже міцно спав. Хоча я після цього довго не могла заснути. А те, що посікло уламками, відбудували.

В такі моменти цінуєш саме нематеріальні речі — життя, решта не має ніякого значення.

Війна — це смерть, біль, страх. Війна — це один зі способів вирішення політичних питань. Але, яким би не був фінал, не дивлячись на те, хто переможе, програють неодмінно обидві сторони. Адже, війна несе лише смерть та горе. Їй все одно, хто її розпочав і з якою метою — результат завжди один.

Хочеться вірити, що наші діти — це останнє покоління людства, яке на собі відчує, що таке ВІЙНА.