Добрянська Софія, 10 клас, Опорний Великолюбінський заклад ЗСО l-lll ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федина Галина Йосипівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

А в той день міг бути лише звичайний четвер…24 лютого життя кожного українця змінилось кардинально. Хтось очікував, інші передбачали, а більшість не вірила. Та в долі свої правила: вона посилає випробування тільки тим, хто може їх подолати.

Повномасштабне вторгнення суттєво змінило життя мого батька.

31 березня 2023 року, за кілька годин до дня народження мами, тата мобілізували в лави ЗСУ. Це було справді неочікувано для нас, проте не для нього. Тато не намагався втекти від реалій.

Весна швидко перейшла в спекотні літні дні, а літо пролетіло зовсім непомітно. Не думала, що перший раз побуваю в настільки тепер знайомій Одесі за таких обставин. Власне, вона була одним з міст, де батько, навчаючись, здобував військове звання. Ми створили там дуже багато сімейних спогадів: наповнені теплом селфі, збережені в галереї телефону, з усмішкою на чотирьох, таких мені рідних обличчях.

Кожен день закарбувався в пам’яті татовим щирим сміхом, прогулянками набережною та вечорами, проведеними за переглядом комедійних бойовиків.

“Є хтось із поганим слухом у цій кімнаті? Ану зменшіть звук!” - лунав мамин голос із кухні щовечора. Та потім вона тихенько приєднувалась до нас, коли тато, як завжди, засинав ще далеко до кінця фільму.

Проте радість різко змінила тривога, коли батько пішов на нульову лінію фронту. Лічені дні, довжиною в безкінечність, без зв’язку та без жодної вісточки… Згодом сонячні дні перейшли в сіру осінь і життя приготувало для нас нові випробування: наприкінці листопада тато отримав важке поранення в зоні бойових дій.

Словами не передати тієї внутрішньої невизначеності, яка переповнювала мене в момент сказаного мамою зі сльозами на очах. Що я відчувала? Ні, не страх. Порожнечу.

Душа була настільки спустошена, наче всі життєво важливі органи кудись зникли, а серце перестало функціонувати. Упродовж перших днів я перебувала в стані шоку, виконуючи всі справи механічно. На обличчі довго не з’являлась звична мені щира дитяча усмішка. 

Найболючіший удар ранить тоді, коли найбільше не очікуєш. Хіба ні? Адже реальність завжди руйнує наші надії.

Тато – це невід’ємна людина в житті дитини, а зокрема доньки. На свого я схожа практично всім: характером, обличчям, кольором очей і навіть поведінкою. Ні разу за все дитинство на мене не був підвищений голос з його боку, на всі мої вчинки завжди існували логічні пояснення, а відгукувалась я лише на зменшену форму мого імені – “Софійка”. Остання звичка залишилась і дотепер, до речі.

Тож втратити рідну людину, яка повела мене в гори ще на четвертому році мого життя і яка, безумовно, є найкращим татусем у світі, я не була готовою нізащо. Адже це саме ті стосунки батька й дочки, які я ціную понад усе.

Найважче було мамі, що взяла на свої тендітні плечі всю відповідальність за нас із сестрою і за татове життя. Це були довгі місяці пошуку військових госпіталів та лікарів. Довгі безсонні ночі за молитвою. Безперервні розмови з родичами, що надокучали телефонними дзвінками. Які відчуття може переживати жінка, знаючи, що життя її чоловікові та батьку їхніх дітей врятувала каска, де за лічені міліметри до голови застряг осколок розірваного дрона-камікадзе?

Невимовні. Не описані жодним поетом і не оспівані в жодній пісні. Це відчуття, які здатна зрозуміти людина лише на власному досвіді.

Усі зітхнули з полегшенням і радістю, уперше побачивши в госпіталі тата, усипаного шрамами. Але живим!!! Так, цінність життя й справді усвідомлюється на його межі. Досі мурашки пробігають шкірою, коли згадую все пережите ніби зовсім нещодавно.

Ми пишемо історію, щасливий кінець якої вже скоро виднітиметься за обрієм. Думаю, десятки тисяч українців можуть розповісти про схожий пройдений шлях у період війни – кращий чи набагато гірший – але, незважаючи на все, у кожного він буде по-своєму особливий.

Залишається єдине питання: чи була ця подорож, довжиною в 1000 днів, вартою втрат незліченної кількості дивовижних життів?