У перший день війни я пішла на роботу. Був повний хаос, колеги не знали, що робити. Багато людей вирішили виїжджати. Я не розуміла, що на мене чекає. 

До останнього чекала домовленостей та мирної угоди. Я не вірила, що російські літаки почнуть нас бомбити. Не могла умовити чоловіка виїхати, коли вся Україна була у вогні. 

Потім почались обстріли і у нас. Світла, води, газу та зв’язку не було. Два місяці довелось прожити під обстрілами у підвалі. Діти спали у верхньому одязі. 

Коли у магазин завозили хоч якісь продукти, я ходила за покупками. У черзі стояла по три години, щоб просто купити дві пачки макаронів, а тим часом обстріли продовжувались. 

Обстріли "Градами" були дуже сильні. Нічого не залишилось, як просто виїхати. Зараз з чоловіком живемо в Павлограді. Мій десятирічний син і досі наляканий.