Дашевський Кирил, 9 клас, Петрівський ліцей №1 Великобуялицької сільської ради Березівського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пейчева Олександра Любомирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якими були мої 1000 днів війни, чи  стали випробуванням для мене, яке відкрило нові грані мого характеру? Скоріше Так, ніж Ні. Спочатку це був біль та смуток, потім гіркота яка змінювалась ненавистю, а наразі – це останні краплі надії, витривалості, й віри в майбутнє. В перші дні війни я постійно питав себе: «Що буде далі?»

Заглядав в очі матері, де відображався нестерпний страх за нас - дітей, родину й близьких.

Про біль… Війна… Це  дуже страшне слово  криваво - чорного кольору. І чомусь в пам’яті, за ці тисячу днів, всі прекрасні моменти «ДО» стерлись, але залишились ті, які так хочеться вирвати з підсвідомості.

Як сьогодні пам’ятаю день, коли батько машиною заїхав задом на перед у двір. Зібрав нас у вітальні та в наказному тоні промовив: «Вам пора їхати, це не обговорюється!»

А сам пішов за покликом серця виборювати свободу для своїх дітей. В пам’яті засіли ті довгі місяці переховування і переїздів з села в село, аби ніхто нас не знайшов, бо моя мама - дружина «атовця», а ми його діти… Черговий день мого народження — найгірший у моєму дитинстві, без смачного торту, привітань та подарунків. 

У ці моменти я усвідомив, як важливо цінувати прості радощі : будинок, де ти виріс, вільне пересування, спілкування з друзями.

Про смуток… Спочатку в усіх була думка, що все закінчиться швидко. Коли вже стало зрозуміло, що окупація нашого селища триватиме довго, мама шукала можливості перевезти нас на підконтрольну Україні територію. Вона кожного дня повторювала нам, що ми не будемо жити в цьому страхітті. І настав той день.

Довга дорога окупованою територією, страх, що нас зупинять на блокпосту і розвернуть назад.

Василівка. Нескінченні черги автомобілів, замучені люди, наче живі мерці, за спиною яких: страждання, смерть та безвихідь. Найтяжче було дивитись на тварин, які не вимагаючи ані їжі, ані уваги чекали виїзду разом зі своїми власниками.

Мабуть, саме за вісімнадцять годин очікування того бажаного  «Проезжай» довелося дуже швидко стати дорослим. 

Ми бачили розстріляні автомобілі, велику кількість військової техніки, і, знущання з чоловіків, яких майже до спідньої білизни роздягали на блокпостах. Загарбники були впевнені, що їх слоган «Росія тут назавжди» зупинить нас, і змусить змиритись.

Тоді росіяни поводили себе як господарі на нашій землі.

Про ненависть… Почуття тривожності  ще залишилося зі мною, хоча зараз я  перебуваю  в більш безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки  від звісток, які приходять з моєї рідної  Розівки, з  моєї маленької батьківщини…

Моє селище ніби перебуває в реанімації. Окупаційна адміністрація залякала більшість людей, які там залишились, але є такі, що самі, з перших днів підтримували ворожу владу.

Окупанти відкрили школи, знову запрацювала наша музикалка, ймовірно, для створення ілюзії активної діяльності. Ті, хто мав проукраїнські погляди, у більшості випадків уже виїхали. Які,  не змогли переїхати через сімейні обставини, змирилися і не висловлюють свої думки, навіть пошепки.

За ці 1000 днів змінилися і мої пріоритети. Речі, які до війни здавались важливими, зараз не привертають моєї уваги. 

Війна розставила все на свої місця: матеріальні блага втратили свою значущість, а на перший план вийшли прості людські цінності : любов, турбота, підтримка. Вихід із зони комфорту, постійний стрес стали не лише випробуванням, а й шляхом до глибшого розуміння себе і світу.

Віра в майбутнє… Я з родиною в Україні, навчаюсь в українській школі, з гордістю розмовляю українською, і з великим смутком усвідомлюю, що я ВПО. Пройшовши через безліч етапів – страх, відчай, адаптацію, і, нарешті, надію, після 1000 днів війни я навчився мріяти. 

І якщо запитати мене, чого я насправді хочу, то це точно не буде щось матеріальне на кшталт дорогого телефону, машини або навіть квартири. 

Моя найбільша мрія здійсниться тоді, коли над моєю Розівщиною знову замайорить український прапор. Сподіваюся, що в цьому році це стане реальністю.