Яковенко Марія, група ЛПШ-23, Київський фаховий коледж прикладних наук

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сосновська Любов Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року міг би бути моїм першим офіційним днем в баскетбольній команді мого міста, у формі під номером 36. Днем, коли б я завалила контрольну з математики й отримала хорошу оцінку під час всесвітньої історії. Проте долю цього дня судилося вирішувати не мені.

Звичайний четвер, ми з сім’єю не поспішаючи збираємось кожен по своїх справах, раптом за вікном недалеко чути дивні звуки, не стандартні як на ранній ранок. Після ввімкнення новин все стає зрозумілим: життя вже не буде таким, як раніше.

Майже тисячу днів тому країна-агресор, після восьми років окупації наших прикордонних територій, зазіхнула на дещо більше - мужність, витримку та волелюбність нашого народу. Тому зараз моя країна, тобто кожен свідомий громадянин держави, повинні захищати й нерідко віддавати свої життя за нашу майбутню долю. Щодня невинні діти, дорослі, тварини помирають лише через те, що хотіли жити та розвиватись у свої незалежній країні, при цьому розмовляючи державною мовою.

Війна – слово, яке не може викликати хороших асоціацій. Для мене війна – це біль, страх, хаос, розруха, втрата частинки душі кожного постраждалого від неї.

Тисячі дітей залишились без батьків та дому, тисячі тварин залишились без господарів, тисячі матерів більше ніколи не побачать своїх синів та дочок, тисячі військових вже ніколи не повернуться до нормального життя.

Невже так має бути?

Я мешкаю поблизу Києва і з початку повномасштабного вторгнення не покидала своєї домівки. Дуже важко зараз згадати свій емоційний стан в найперші дні, єдине, що точно пам’ятаю – розгубленість, для мене все почалось занадто неочікувано, навіть страх не зміг притлумити шок від цієї ситуації.

Спочатку були сподівання, що це скоро закінчиться, проте вже згодом страх і надія змінились агресією та ненавистю до росії.

Вже за декілька тижнів прийшло розуміння дійсних проблем,

я почала робити все, що в моїх силах: плести сітки, крутити окопні свічки, віддавати свої речі тим, хто їх дійсно потребує.

Все це ніяк не зрівняється з роботою волонтерів, медиків, поліціянтів, пожежників та військових, але це той внесок, який позбавив мене відчуття безпорадності в повному хаосі війни.

Кожного дня чуючи про ті воєнні злочини та бездумні дії військового керівництва країни-агресора, важко було усвідомити, що в сучасному світі може відбуватись подібне.

Станом на сьогодні поступово повертаюсь до відносно звичайного ритму життя, аби надалі відбудовувати та дбати про свою країну. Проте варто не забувати, що війна триває. Ми маємо постійно підтримувати наших янголів-охоронців, адже від них залежать наші життя та добробут.

Україна незламна, бо в неї є ми. Ми на своїй землі, захищаємо свою Батьківщину, тому ми переможемо. Ціна цієї перемоги буде надзвичайно високою, але вибору нам не дали.