Мачужак Дар’я, 9-б клас, Донецький ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе — Крячко Таїсія Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вона почалася. А я не зразу зрозуміла. В перші години ранку все було звичайно, як завжди. Лише коли списалася з друзями, переглянула «Тікток», зателефонувала мама - збагнула, що почалася війна.

Через декілька днів пролунали перші вибухи, ворожі літаки, ракети в небі, ночі в підвалі нашої багатоповерхівки. У мене серце зупинялося, коли російські літаки були над головами і скидали бомби. Сховище у підвалі школи, або нашого будинку складно назвати бомбосховищем.

Під час одного з авіанальотів ми панічно вибігали з нього, бо нам почало все падати на голови. Ставало все страшніше.

Мама все частіше почала замислювалася про евакуацію з селища. Хоча мені зовсім не хотілося залишати свою рідну домівку, але рішення було прийнято… Настав цей день - зі сльозами мами та рідних на очах, зібраними валізами, ми сіли до автобуса. Одне із підприємств організувало евакуацію населення автобусами, які один за одним вирушали подалі від небезпеки. Нам було страшно від невідомості, але і трохи радісно. Бо ми сподівалися приїхати туди, де спокійно і не страшно.

Приїхавши за кордон, в одну з маленьких країн, ми не знали, що робити далі, як жити.

Але нам допомогли волонтери. Поділилися речами, надали підказки. Живучи там, я щодня мріяла якнайшвидше повернутися до рідної домівки. Я весь час згадувала і хвилюваляся про бабусю і дідуся, тата, що залишилися в Україні.

Через деякий час ми переїхали до квартири, я пішла до школи. Було дуже непросто перейти на іншу мову і звикнути до нових обставин. Дні йшли і з’явилися друзі, які допомагали в усьому, адже я не дуже добре розуміла їхню мову. Незважаючи на це, вони намагалися зі мною спілкуватися. Але я так сумувала за своїми друзями!

Довго на чужині ми не змогли. Пройшло пів року. Ми з мамою вирішили повернутися в Україну, додому. За час перебування за кордоном, я звикла до нових друзів і вчителів, тому прощалися ми зі сльозами. По приїзду, я продовжила навчання у своїй школі, доєдналася до онлайн-уроків. Але продовжували лунати вибухи, війна тривала.

Ми сиділи зі свічками, без світла, іноді без води, але вдома, серед рідних людей.

Зараз я вдома, продовжую навчання у своїй школі. Навчатися на відстані мені не подобається. Але я розумію, що це єдина можливість отримати освіту. Мені хотілося б стати у майбутньому лікарем, рятувати військових. Тому я докладаю зусиль, щоб цього досягти. Намагаюся навчатися добре, відвідую додаткові заняття, щоб нічого не упустити. У вільний час відвідую хореографічний гурток і допомагаю моїм однокласникам із волонтерського гурту «Соколята». Хочу бути корисною!

Лише тепер я навчилася цінувати те, що у мене було раніше і те, що маю зараз. Намагаюся нічого не відкладати на «завтра» і робити вчасно.

Людське життя – безцінне. І щоб ніхто не гинув від куль, обстрілів, від зброї - потрібен мир. Простим мирним жителям війна не потрібна!