Олександр Йосипович з дружиною намагався виїхати з рідного Краматорську під час обстрілів, але не зміг. Міст вже вибухом знесло, тому родина повернулася назад. Жили під обстрілами. Дуже були раді, коли українські війська прийшли і звільнили їхнє рідне місто від бойовиків

Із самого початку я не вірив в цю війну. Навіть думка така не затримувалася. Я ж за радянських часів вчився в Росії і працював. В мене там товариші, там я служив в армії. Зовсім дико було усвідомити, що Росія піде війною. Коли «ополченці» зайшли до нас в Краматорськ, стало страшно. Злі такі, чоловіки та жінки. До того я ніколи не бачив їх.

Коли мені доводилось виходити на Краматорський майдан, були люди, які прямо плювали на нас, лаяли. Вони вживали слова, яких тут ніколи не говорили. Наприклад слово «порєбрік» - я й зараз не знаю, що то за слово.

Стрілянина

Я два рази бачив, як збивають безпілотники. Як цілими ранками летіли з неба гранати. Майже кожен ранок, десь о 5-6 годині, приїжджав автомобіль з військовими і починалася стрілянина.  Гадаю, то був якийсь гранатомет автоматичний. Чув, що пожежі були. Одного разу прямо по нашим хатам на дачах били автоматичні черги. Кажу сусідці: «У вас там, мабуть, шифер у дірках». З Горлівки в 2015 році стріляли по нас різними «доганами». На дачі впав боєзаряд і там пошкодив навкруги. З-за того, що так кожного ранку стріляли там, на дачах, я почав лякатися гучного звуку. Прямо доходило до того, що я інколи на жінку кричав: «Чого ти стукаєш!». Я і досі іноді лякаюсь звуків, але вже не так часто. 

Невдалий виїзд

Ми з жінкою спочатку хотіли втекти звідси. Бачили ж, що насувається щось незрозуміле. Спакували валізи свої і виїхали в сторону Донецька. Я ж думав, що Донецьк – велике місто, там ми знайдемо притулок. Але бандити нас випередили і там підірвали міст, який веде до Костянтинівки. Там ми і зупинилися. Зрозуміли, що в Донецьк їхати не можна. «Мабуть, треба повертатися додому», – сказав я дружині. Це було майже в один день: ми туди і назад проїхали. Більше виїхати не намагалися, все переживали тут.

Вантажі з літака

Найбільше запам’яталося, як скидали грузи на аеродром. Це було два рази. Я був якраз на дачі. І там вранці ясне сонце почало сходити, я почув двигун літака. Раніше тут не літали над нами, тому я і здогадався: мабуть, почалися бойові дії. Високо літак гуде, а ми чекаємо.  Він настільки високо літав, що я побачив тільки малесеньку точку, яка світилася від нього. Літак був один. Він плавно почав нахилятися. Потім почули якийсь звук, а після того побачили парашут. Спочатку я гадав: може, хтось з військових стрибнув, - але ні. Коли почав знижуватися, побачив в ньому щось велике,  якийсь вантаж великий. А на другий день повторилось те саме. Я тоді навіть зрадів, що це не люди, а лише вантаж. 

Економили, але вижили

За грошима приходилось їздити в Дружківку. Там був банкомат, і там я отримував пенсію. Якось перебились, десь зекономили. Наша сім’я, мої батьки, діди – були українці та поляки. Вони переживали не одну війну, тому завжди і запасались. Так і ми.

З водою були перебої. Іноді  з дачі доводилося привозити. Там у мене фільтрована вода, я її привозив додому. З електрострумом теж були перебої, але нечасто і не дуже довго. Я їздив на дачу на велосипеді, не кожного дня, проїжджав через блокпост. Військові мене бачили і я їх бачив, але не зупиняли та нічого не питали. Мабуть, я не виявляв їм ніякої підозри.  

Звільнення Краматорську

Найважливішим моментом для нас було звільнення Краматорську. Я їхав з дачі, дивлюсь: українські війська в колонах стоять. Одяг такий на них чорний був, закопчений. Вони відпочивали біля своїх БТРів. Я на радощах вітався з ними, махав руками. А ворог наш кудись подівся. Більше ніхто не стріляв.  

Про що зараз може мріяти пенсіонер? Щоб діти були в безпеці, щоб внуки виросли. Щоб в державі був порядок.