«Ми вільні, але нам треба ще пережити багато чого»

Вікторія Михайлівна – чутлива людина, тому воєнні події вона пов’язує з яскравими образами, які малювала її багата уява. Вона разом з мамою і сином пережила всі можливі жахи окупації і зрозуміла, що війна не тільки виявляє справжню сутність людей, а ще й одних загартовує, інших – виснажує і вбиває 

24 лютого 2022 року вранці я прокинулась і, ще не розплющивши очі, почула із сусідньої кімнати розмову сина і матері, а потім і голос по телевізору про те, що почалась війна. Це був один з найгірших моментів мого життя. У грудній клітині наче щось розірвалось, пеком запекло, спазмом і болем охватило голову, перша думка була: «Все, це кінець!». 

Мені не хотілось розплющувати очі. Я накрилась ковдрою і спробувала знову заснути, але марно. Мене трясло, в грудній клітині щось розпирало, виривалось назовні - і воно вирвалось: я завила. Дійсно, завила! Я кричала і плакала довго: до ікоти, до повного виснаження.

Істерика повторювалась періодично протягом чотирьох днів. В ці дні я нічого не їла і нічого не розуміла - це був суцільний внутрішній біль.

За чотири дні я схудла і охляла так що стала схожа на примару з чорними колами під очима. Вже тоді я в повній мірі розуміла що нас чекає. Такою була моя перша реакція.

Тут, в Ківшарівці, в Куп'янську у нас були всі труднощі, які тільки можна було уявити: окупація , відсутність зв'язку, інтернету та українського телебачення, відсутність продуктів харчування, а потім космічні ціни на так звану рашистську «єду». 

Ми жили без води, світла, газу, готували їжу на вогнищах, набирали стічну воду з криш після дощу. Ми були передовою: рашисти обстрілювали нас зі всіх видів озброєння. І зараз, вже після звільнення, продовжуються щоденні обстріли. Ми постійно в небезпеці, з відчуттям тревоги, це виснажує і морально і фізично.

Але найжахливіше з усього – окупація. Шість місяців окупації! Це як наче ти в тюрмі, в концтаборі, в божевільні, в кошмарному сні. Окупація - це існування в постійному страху, це як наче до тебе в хату вдерлися чужі страшні люди зі зброєю, а ти існуєш десь біля дверей на коврику у той час, коли чужинці в твоєму домі роблять, що хочуть, а ти боїшся навіть слово сказати. 

Кожен ранок я просиналась з відчуттям якогось сюрреалізму. Іноді я реально думала, що рано чи пізно збожеволію від цього всього. Вони створили своє радіо, газету, органи влади, робили постійні викиди, типу що Україні ми не потрібні і «расія тут навсєгда». Найстрашніше, що багато хто вірив. Люди, як свині, жерли весь цей бруд із рашиського корита, «свої» здавали своїх, людей кидали на підвал, люди пропадали, декотрих моїх знайомих, проукраїнських, не знайдено досі.

Під час розгортання цієї жахливої епопеї розкривалась реальна картина, люди показували свої справжні обличчя: хтось обличчя, хтось - свинячі рила, хтось - шакалячі морди.

Багато з цих подій шокувало мене і шокує досі: це і влучання на моїх очах у багатоповерхівку, коли за мить там у вікнах горіло світло, і коли влучили в сусідній будинок, і я сонна бігла з котом і ковдрою і кричала: «Мама!», і перший близький прильот, і поранення колеги, і коли рашисти прийшли арештовувати сусіда, якого здали свої. Але найбільше мене шокував отой прапор рашистський що вивісив в себе на подвір'ї сусід, і як він обіймався з рашистами, кричав: «расія, впєрьод!» Оце, мабуть, шокувало мене найбільше, бо мій розум не міг охопити такого масштабу підлості і зради.

Є моменти, які зворушують до глибини душі. Це стосується змін у людях: як вони розкрились і відкрились один одному. Це коли ти просто ідеш по вулиці, а до тебе забалакує незнайома людина - і це постійно, і так природньо. Наче всі стали близькими і теплими один до одного: хтось чимось пригощає, хтось допомагає, хтось годує тваринок.

Найсвітліший момент був у вересні, коли я копала картоплю на городі й чула близькі вибухи, а вранці до мене на дачу прийшов син і сказав: «Мам, нас звільнили!».

Отоді - як наче сонечко зігріло мою душу - я заплакала від щастя, обійняла його і сказала: «Синок, ми вільні!»

Ми вільні, але нам треба ще пережити багато чого: зиму без опалення, коли в людей вже розмерзаються труби і вода тече просто фасадами будинків. Моя сусідка винесла з квартири 15 відер води. Холод - це найстрашніша гуманітарна катастрофа, яку треба пережити, а ще тільки середина зими. Декілька місяців ми живемо без світла, води, газу, будь-якого зв'язку - у повному інформаційному вакуумі. Навкруги – гори сміття, бо його не вивозять, немає продуктів. Все це ми пережили - переживемо і холод.

Я жила з мамою та сином. Мама - людина похилого віку, з хворим серцем, деякий час не можливо було купити ліки, і стан її здоров'я став вже критичним. Дякувати богу, після звільнення нас від рашистів відкрилась аптека. Купили ліки і вивели її з критичного стану, але я не розумію, як її хворе серце витримує постійні стреси. Коли бомблять, вона плаче - шкода її, але Бог береже. 

Син - патріот України. Під час окупації опинився в положенні заручника. З одного боку - він не міг залишити нас самих тут із цими покидьками. Та вони потім і не випускали нікого - ми як у тюрмі жили. Багато хто поїхав до рашистської федерації, але для нашої сім'ї це не варіант зовсім. В таких жорстких умовах син подорослішав. Коли зіткнувся зі смертю – став цінувати життя, переформатувався і морально, і фізично. 

Зараз син виїхав в більш безпечне місто нашої країни - працює там кухарем, годує людей. Ми з мамою та двома котами живемо на дачі, в маленькій хатинці з дровяною піччю, колодязем. На роботу я ходжу через ліс - це дуже далеко. Я працюю медичною сестрою, лікарню нашу бомбили не один раз. Тож – зрозуміло, як змінилось моє життя. «Важко, але варто» - як в соціальній рекламі кажуть. 

Є одна річ, яка дуже вплинула на моє сприйняття цієї нової реальності. Ще на початку війни я почула по телевізору фразу, яку сказав Ренат Ахметов: «Ця війна - це можливість стати сильніше». Я це почула, і в мене сталась зупинка миру - як наче увімкнулась якась кнопка, миттєва зміна сприйняття. З тих пір і досі ідея війни як можливості стати сильніше і краще відкриває мені як щоденні можливості для мене, так і масштабні – для всіх людей.

З 24-го лютого 2022 року вся наша країна знаходиться в постійному стресі. От і зараз,  14 січня, - чергова рашистська атака. Знову немає світла, зв'язку, не працює радіо, ми сидимо в своїй маленькій хатинці в лісі в повній інформаційній блокаді і чуємо десь вибухи. Але в нас є пічка і дрова. А як там люди в багатоповерхівках без тепла, без світла? Вони ж навіть не зможуть зігрітися. 

Психологічні проблеми відходять на задній план, коли тебе намагається постійно вбити не тільки ворог, а ще й холод.

Ми постійно в небезпеці, тривога й страх виснажують. Врешті решт, є фізична і моральна втома, апатія – адже майже рік в такому режимі. Треба за щось зачепитись, а за що? Спираємось тільки на інстинкт виживання. А ті, хто має менш сильну волю, зриваються і помирають - як мій сусід на днях помер. 

Насправді нам допоможе тільки одне – перемога. Вона буде, і треба триматись. І поки тримаємось - шукати радість в простих речах: бачити їх, влаштовувати їх собі і близьким і постійно підтримувати один одного. Добре слово гріє, а іноді і рятує.

Коли я чую питання «Що ви будете робити після перемоги?», то я вже знаю відповідь, бо коли нас звільнили наші українські воїни - то вже була перемога. Перша перемога - наша перемога! Відчуття було таке: «Фух, господи, яке полегшення!» Наче плита звалилась з грудей, наче мене випустили з концтабору!

Так що після перемоги - нашої остаточної і повної перемоги - я відчую свободу, полегшення і просто висплюсь спокійним, не тривожним сном. А зранку прокинусь щасливою, піду до магазину без страху за своє життя, куплю собі морозиво, сяду на скамійку, буду дивитись на людей, дерева, примруживши очі від сонечка і спокійного задоволення і подумаю: «Як гарно!».