Мені 59 років. Є чоловік, двоє дітей, троє онуків, мати, брат, сестра. Проживали ми в Пологах Запорізької області. У перший день війни паніка і страх у нас були.

Ми були місяць в окупації, і в нас не було світла. Десь три тижні ми жили без світла. Воду пили з криниці. Магазини тоді порозбивали, порозкрадали. Дякуємо підприємцям, вони возили хліб із сусідніх районів, звідки можна було.

Мене й досі це шокує: як можна ось так прийти і вбивати людей? 

Шокувало, коли в перший день окупанти заїхали. Ціла колона стояла під двором. Усі - з кулеметами, автоматами, і гармати на нас наводили – ось це було страшно.

Виїхати з рідного дому – це дуже важко. Дорогою страшно було проїжджати ворожі блокпости, бачити узбіччя заміновані та згорілі машини.

Зараз ми в Чернівцях, бо в чоловіка тут робота. Але скоро в Запоріжжя поїдемо. І ми, і родичі - усі залишилися без домівок, без майна, яке наживали. Та, слава Богу, всі живі. 

Ми хочемо жити під мирним небом. Хочеться, щоб відбудували нашу Україну, щоб вона розцвіла, і все було в нас добре.