Решетило Денис, 8 клас, Підзамчівський ліцей Радивилівської міської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потійчук Галина Федорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Народжувався новий день. Він зовсім не був схожий на всі інші. Схід сонця не зажеврів, даючи надію на спокій і тишу, а спалахнув вогненними кулями, які летіли із шаленою швидкістю в різні сторони. Ще мить – і пролунали вибухи. Земля, поранена й обпечена, здригнулася, застогнала. Те, що завдало їй такого болю, було страшне й неприродне. Ще місяць – і закінчився б її сон. І мала вона знов давати життєдайну снагу й силу людині. А як же тепер? Хто залікує її рани? Коли? За що вчинена така наруга? Та й чи тільки над нею?! Це був початок війни…

По дорозі облаштовували блокпости, зняли таблички з назвами населених пунктів. Якось незвично було бачити все це.

Оті мішки, заповнені піском, протитанкові їжаки… Небо, яке  розтинав гул літаків, здригалося, немов від болю. В повітрі пахло тривогою, чимось невідомим і незбагненним. 

Вже через місяць після початку війни до нашого ліцею переїхали учні з Миколаївської, Харківської та Донецької областей.

Кожен із нас старався їм допомогти.

Ми несли одяг, підручники, солодощі, улюблені іграшки, бо розуміли, що вони втекли від війни, залишивши рідну домівку тимчасово або назавжди. Так хотілося їх розрадити і дати зрозуміти, що вони нам зовсім не чужі. Ми старалися бути завжди поруч, бо не хотілося, щоб навіть хвилинку вони були самі.

Найбільше вражало те, діти-переселенці майже ніколи не усміхалися.

І тоді ми зрозуміли, яким важливим є для нас усіх мир.  Відчуваючи  свою причетність до великої справи, плетемо маскувальні  сітки, беремо участь у благодійних ярмарках, пишемо листи підтримки нашим військовим, створюємо для них малюнки. Хоча ми, діти, робимо все, що можемо, щоб якнайшвидше прийшов мир, але це маленька сила допомоги.

Велика сила – це наші безстрашні захисники, які ціною свого життя зупиняють ворогів. Багато їх уже в рядах небесного війська. Вони, самодостатні, впевнені у собі, віддали найцінніше - своє життя заради миру.

Звичайні хлопці стали Героями.

Хочу розповісти про наших підзамчан.

Перша історія про Івана.

Іван працював далекобійником за кордоном. Якраз повертався з рейсу, тривалого, виснажливого. Здавалося, сон от-от переможе його. Хотілося швидше приїхати й відпочити. Душевні мелодії чарівних українських пісень навіяли спогади про рідний дім, батька й матір – чесних і працьовитих сільських трудівників. Душу овіяла ніжність, коли згадав дружину-красуню і двійко діток. Так хотілося забезпечити їхнє життя, щоб ні в чому не відчували потреби. Вдома відкрив меблевий цех, але не повністю ще укомплектував його. Потрібно  було ще докупити сучасне устаткування, особливо склообробне  та швейне обладнання, круглопильний верстат. Так у спогадах швидше минав час, а на душі ставало тепло й радісно.

Саме таку мить перервала тривожна звістка: в Україні війна. Не хотілося вірити, думки обганяли одна одну. Цього не може бути! А втім!..

Поспіхом зібрав речі, навіть не подумав про те, що через декілька днів мала бути зарплата. Зараз це не основне. Якнайшвидше він повинен бути в Україні, захистити її від ворога. Ще з самого початку збройного конфлікту на Сході України записався добровольцем у Національну гвардію. Декілька років був на передовій у зоні АТО. Повернувшись до мирного життя, вирішив зайнятися виготовленням меблів.

На кордоні швидко пропустили, бо дуже мало було тих, які в’їжджали  в Україну. Звернув увагу на довжелезну колону машин, які їхали в Польщу.

Ось вже й ця знайома до болю дорога додому. Село немов опустіло. Не було рибалок, яких раніше часто можна було побачити біля ставу.

Іван підійшов до хвіртки. Мати якраз поралася біля хліва. Побачивши сина, зраділа, кинулася до нього. Він  ніжно обняв матір. Це був той момент, коли Любі стало так спокійно на душі, а потім немов схаменулася:

- Сину, війна!

- Через те й приїхав, мамо. Завтра піду у військкомат.

- Як же? Що ж тепер?

- А хто, як не я? Треба захисти нашу землю, відстояти нашу свободу й незалежність заради дітей, заради вас.

- Це ж так небезпечно. Ти ж можеш загинути.

- Якщо так станеться, тобі ніколи не буде соромно за мене. Ти ж знаєш, що я завжди обстоював справедливість.

- Так, знаю.

- Основне – бути Людиною.

На другий день Іван був у військкоматі, а ще через день проходив медогляд. Черга була велика – шум, гамір у коридорі. У кожного своє на думці… Іванові не хотілося довго затримуватись, тому наполіг, щоб лікарі швидше підписали всі необхідні документи, хоча йому радили пройти обстеження в обласній лікарні.

Тринадцятого березня ворог зосередив основні сили на захопленні Миколаєва. Бій тривав довго. Все-таки українським військовим вдалося захопити позицію російської артилерії.

У ці дні лінію фронту вдалося відсунути від Миколаєва у бік Херсона. Вісімнадцятий день оборони України став для Івана останнім…

Наступна історія про Романа.

Навчаючись у школі, Роман мав багато друзів, з якими часто грав футбол, волейбол, баскетбол. Брав участь у шкільних та районних спортивних змаганнях. З дитячих років любив щось майструвати, будувати, охоче допомагав батькам робити ремонт. Мріяв створювати щось нове, гарне, тому продовжив навчання у Радивилівському професійному ліцеї. Після закінчення працював будівельником. Створив сім’ю, якій приділяв велику увагу.  Був мобілізований до лав Збройних сил України у травні 2022р.

Як надійна, чесна людина, був обраний командиром десантно-штурмового відділення.

Побратими його називали Будівничим. І, напевно, не тільки через  фах, а й через ставлення до своїх підлеглих. Роман був для них як батько, вимогливий й турботливий. Завжди  відчував велику відповідальність за кожного свого бійця. Побратими згадували: «Коли ми були на бойовому завданні і Рома був позаду нас, ми не озиралися, бо знали, що він нас прикриє».

Галицька десантно-штурмова бригада  брала участь у боях у найгарячіших точках.

15-17 вересня, після тривалої наступальної кампанії, Сили оборони України відновили позиції у двох найважливіших пунктах від Бахмуту: Кліщіївці та Андріївці. 17 жовтня 2023 року  біля одного з цих сіл під час виконання бойового завдання загинув Роман, рятуючи побратима.

Остання історія про Миколу.

Микола любив читати. Навчаючись у школі, у нього появилось бажання перечитати всі книги. Відразу взяв у бібліотеці декілька, швидко прочитав. Пізніше зацікавився історичними повістями й романами. Так були прочитані «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Сагайдачний» А.Чайковського, «Мальви» Р.Іваничука, «Князь Єремія Вишневецький» І. Нечуя-Левицького. Думки нанизувались одна на одну, не давали спокою: то гордощі переповнювали про могутню Київську Русь, про славні походи Сагайдачного, безстрашність Григорія Многогрішного, то болем відгукувався Голодомор.

- А зрада! Це найгірше, що може бути,- розмірковував Микола. – Як міг стати катом українського народу Єремія, який був внуком славного Байди Вишневецького?

Хлопчина зростав вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим юнаком,  який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та відпочинок з однолітками. Спокійним і доброзичливим  запам’ятали його вчителі та однокласники.

На уроках не старався підносити руку, але з історії, з літератури постійно все знав. Цікаво розповідав, тому вчителі часто запитували його. І, напевно, обрав би після закінчення школи навчання на історичному факультеті, якби не велике бажання бути недалеко від дому, щоб частіше приїжджати й допомагати батькам, тому й вступив до Кременецького лісотехнічного коледжу. Історія залишилась його хобі. Були плани зробити сучасний ремонт у будинку, створити сім’ю, виховувати дітей.

Перебуваючи в теробороні, Микола часто навідувався додому. Через деякий час хлопців почали забирати на військові навчання. Проходив підготовку у Радивилівській роті охорони, після чого був направлений у зону бойових дій.

Микола  на передовій біля  Бахмута, міста, що стримує путінські війська. Йшли тяжкі бої по всій лінії фронту… Така доля наших захисників на передовій – йти вперед зі зброєю в руках, звільняти кожен клаптик рідної землі, ухилятися від пострілів та вибухів, підстраховувати побратимів, а в години тиші і відпочинку заспокоювати рідних та близьких, переконувати їх, що все добре і всі обов’язково повернуться додому.

У восьми героїв-підзамчан зайшло за обрій життя, щоб подовжилось воно в інших.

Кажуть, що згасає зірка, коли земний шлях людини закінчується. Ці зорі не згасли, а засіяли ще яскравіше і стали дороговказом  для синів і дочок нашої рідної землі.

Вони  любили  Україну, людей, гідно пронесли своє ім’я Людина. Вони безсмертні. І пам'ять про них вічна, бо велика сила допомоги в ім’я миру і незалежності нашої держави.