Кучманюк Тетяна, 11 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школи І-ІІІ ступенів №1 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Вікторія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Цифра важка, як тінь, лягла на моє серце, пронизуючи його холодом. Це не просто відлік часу, це хвилини, секунди, що тягнуться, як вічність, нагадуючи про невимовний біль, страх і втрати. Кожен день — це нова рана, кожна ніч — це боротьба зі спогадами, що не дають заснути.

Я пам'ятаю той день, коли все почалося. Ні, точніше — той день, коли моє дитинство завершилося. Ми тоді ще не знали, що цей день стане початком кінця того спокійного світу, до якого я так звикла.

Мої батьки наче передчували, що щось іде не так. Вони з особливим нервовим блиском в очах, наче чекали наближення бурі, переглядали новини. Але що могла відчути я, коли у світі дитини все дуже просто? Того ранку, коли пролунали перші вибухи, ми зрозуміли, що це не черговий сюжет з екранів телевізорів, це не якась далека земля, де люди ховаються у підвалах від війни- це тепер наша реальність. Тремтячі руки мами, коли вона швидко збирала речі, квапливий погляд батька, який намагався зберігати спокій…

"Ви мусите поїхати. Зараз же," - його голос лунав низько, але рішуче. І ми поїхали.

Покидаючи рідне місто, я озирнулася і побачила, як дим здіймався над обрієм. Небо, яке колись було ясним і блакитним, тепер почорніло від згустків диму. Ракети, наче звірі, що полюють на людей, руйнували все на своєму шляху. Ці снаряди не знали жалю, вони були сліпі до віку, до невинності. Вони не відрізняли дітей від дорослих, чоловіків від жінок. Це війна, в якій усі є однаково вразливі.

Ми їхали довго… Кожен кілометр - це крок від нашого минулого. Суміш страху й надії переповнювала моє серце.

Ми знаємо, що мусимо вижити. Але чи залишимося тими ж самими, коли це все закінчиться? У серці вирувало стільки емоцій — відчай, гнів, сум і, зрештою, безпорадність. У світі, де ти звикла планувати, мріяти, будувати, тепер було місце тільки для одного — вижити.

Коли ми нарешті дісталися місця, де було відносно безпечно, здавалося, що можна видихнути. Але спокій не приходив.

Я пам'ятаю, як ночами ми слухали новини, сподіваючись на те, що це все скоро закінчиться, що ми зможемо повернутися додому. Та з кожним днем війна затягувала нас у своє чорне павутиння, не відпускаючи. Мої рідні намагалися здаватися сильними, але я бачила, як мама іноді ховається в іншій кімнаті, щоб поплакати, а бабуся навколішки просить Бога про захист України.

Минали дні, перетворюючись на місяці, а потім і на роки. Тисяча днів війни змінила нас. Вони навчили мене цінувати кожну хвилину спокою, вони показали мені, що страх може стати твоїм постійним супутником, але, водночас, я зрозуміла, що  навіть серед темряви є місце для Надії.

Ця війна забрала стільки життів. Страшно було чути про смерть дітей, що загинули від чергових ударів, і думати про те, як ми ледве уникли такої ж долі.

Кожен день нагадував, що війна не має меж — вона забирає все, що зустрічається на її шляху. Але вона не забрала у нас головного — бажання жити, боротися, виживати. Я завдячую нашим Збройним Силам, які щодня захищають наше право на життя та свободу. Їхня мужність і сила дарують нам надію, навіть у найтемніші часи. Завдяки їм ми маємо можливість жити далі, вчитися та відкривати для себе багатства рідної України. Ми продовжуємо пізнавати її красу та історію, шукати позитив у кожному дні. Хоча війна змінила наше життя назавжди, віра в краще майбутнє лишається, і ми знаємо: разом здолаємо всі труднощі.