Іваненко Дар'я, 3 курс, Київський професійний коледж інформаційних технологій та поліграфій

 

Вчитель, що надихнув на написання есе -Літош Анна Віталіївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

 

«Все буде добре!» — казали люди, які до останнього відмовлялися вірити у чутки про початок вторгнення, проте продовжували їх обговорювати. 23 лютого 2022 року видався звичайним днем у Донецькій області: я з друзями йшла додому після тренування, обговорюючи наші плани на четвер. Наступного ранку, 24 лютого, я прокинулася від слів мами: «Почалася війна!» Вона ж прокинулася від сирен і вибухів.
Для мене це не стало чимось несподіваним — війна була постійною темою для дітей зі східної України, тому я одразу усвідомила серйозність ситуації.
Мої плани, мрії та амбіції, як і у багатьох, розсипалися на друзки в ту саму мить. Ця ніч стала однією з найтяжчих у моєму, і без того нелегкому, житті. Сидячи в коридорі з тривожною валізкою та маленьким ведмедиком у руках, я намагалася зібрати докупи свої думки, але їх заполонив страх.
Страх за себе, за рідних, який жив у мені вже давно, але тепер він став ще сильнішим, більш нав'язливим.
Попри бойові дії, які розгорнулися ще в 2014 році в Луганській і Донецькій областях, ми не могли навіть припустити, що невдовзі наш дім стане щитом проти справжнього нападу на Україну. Ми з родиною кілька днів не виходили з дому, обмірковуючи план дій і збираючи речі. Хоч і був великий ризик, ми не поспішали їхати, адже атмосфера в нашому місті, Торецьку, залишалася дивно оптимістичною. Всі, як і решта українців, вірили в швидку перемогу.
Проте 8 квітня 2022 року все змінилося — на вокзал у сусідньому Краматорську влучила ракета з написом «За детей». Це стало для нас останньою краплею.
Ми зібралися за кілька годин. Кожен узяв мінімум речей, і з написом «Діти» на лобовому склі машини, сподіваючись, що це зупинить тих, хто обстрілював машини на трасі, вирушили у невідомість. Ми не знали, чи колись повернемося додому. Було неймовірно важко сидіти в машині, розуміючи, що все твоє 15- річне життя вмістилося у маленький рюкзак, а попереду — непевність. Я думала лише про те, де нам доведеться спати найближчими днями, у метро чи на вокзалі. На півдорозі ми зупинилися в Полтаві. Там, у дитячому садку, нас прийняли на ніч, давши можливість відпочити на підлозі.
Вже кілька тижнів я не могла нормально спати, але невелика надія, що залишилася в мені, допомагала триматися. Я продовжувала мріяти про мир, спокій і затишок — ті речі, які для мене, дитини війни, були завжди недосяжними.
Сирени повітряної тривоги, які стали звичною частиною нашого життя, знову не дозволили виспатися. Але наступного дня ми вирушили далі. Попри масовані обстріли, ми зіткнулися з ще однією проблемою — зламався навігатор. Нам довелося покладатися на дорожні знаки та підказки людей, які були не менш розгубленими, але все ж хотіли допомогти. Кілька годин, декілька блокпостів і пара заправок — і ми дісталися Києва. Місто, яке завжди було у моїх мріях, зустріло нас не так, як я собі уявляла.
Проте після тернистого шляху ми таки знайшли житло. Хоч воно й здавалося тимчасовим, але стало новим притулком.
Незважаючи на довгий шлях, який розпочався для мене ще з першими бойовими діями на Донбасі, я зрештою звикла до нового життя і змирилася з тим, що доведеться починати все спочатку.