Подбєльцев Макар, Кам’янський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів – заклад дошкільної освіти Тростянецької міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Синявіна Людмила Іванівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Моя прабабуся більше за все на світі боялася побачити війну ще раз і дуже не хотіла, щоб хтось із її нащадків дізнався, що таке війна.

Жах війни неможливо описати словами, його можна лише відчути й запам’ятати на все життя. Війна — це велике горе, це хаос, смерті, це зруйновані будинки, села, міста й родини, це страх і відчай, втрати й суцільна темрява, це оглушливі вибухи, постійні обстріли, сльози розлуки, мільйони думок у задушливих евакуаційних вагонах, це нескінченні поховання, прощання з Героями та загиблими мирними жителями.

Десятки, сотні, тисячі тих, хто ніколи не повернуться додому, до рідних, хто пропав безвісти або героїчно загинув на цій клятій війні.

Моє життя теж ніколи не стане таким, як раніше. Воно так само, як і життя інших українців, розділилося на до і після. Якщо раніше моє дитинство було світлим, щасливим та безтурботним, то тепер усе інакше.

Ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року… Новина про те, що сьогодні не треба йти до школи, чомусь зовсім не радує. Війна. Жахливе слово, від якого похололо всередині.

Я не вірю в те, що це відбувається насправді, не розумію, чому й за що, лише чую перші вибухи вдалині й відчуваю, як липкий страх огортає мене з ніг до голови.

Дивлюсь у чат. Друзі з Харкова й Сум налякані, вони панічно збирають речі і їдуть подалі, щоб урятувати свої життя. А я тим часом розумію, що, напевно, ми з ними зустрінемося нескоро.

Відчуття самотності, немов морська хвиля, накриває мене з головою.

Далі потяглися довгі пекельні дні окупації Тростянця. Дуже швидко ми лишилися без світла та зв’язку, магазини стояли пусті, ми були немов ізольовані від усього світу.

Саме цей місяць змінив нас назавжди. Цілодобові обстріли не давали відволіктися ні на мить. Вночі над хатами летіли ворожі літаки й скидали потужні бомби на навколишні села й міста.

Ми навчилися спати повністю одягненими, біля ліжка лежав верхній одяг і взуття, щоб устигнути, розумієте?

Тепер ми багато часу проводили разом із родиною. Шкода тільки, що це були не ігри, не подорожі чи розваги, це були години, проведені у погребі, це тільки суцільний страх і звуки вибухів, що наближаються.

Виявилося, що страх буває різний. Несподіваний, миттєвий, пронизливий або, навпаки, такий, що потроху наростає з маленької тривоги. Спільне лиш те, що його не забути. Як і той мінометний обстріл, коли ми не встигли дістатися погреба й залишились у коридорі.

Од того свисту й вибухів закладало вуха, здавалося, ще одна секунда, ще один вибух — і од нашої хати не залишиться нічого.

Дзвін скла, шурхіт штукатурки, що обсипалася, підлога йшла з-під ніг. Час зупинився, я перестав вірити, що ці вибухи колись припиняться, лише міцно тримав молодшого брата й чекав.

Кінець березня. Вулиці села здаються зовсім пустими. Багато односельчан змогли виїхати в інші міста та за кордон.

У хатах позабивані вікна, по вулицях бігають зграї собак, яких залишили напризволяще, доволі моторошне видовище.

В один із таких весняних днів селом прокотилася новина: прийшли холодноярівці визволяти Тростянець. Це була перша позитивна новина за місяць страху.

Десь у глибині душі загорівся промінець надії, що все зміниться, ми беззаперечно повірили, що наші воїни нас урятують.Тепер вибухів стало ще більше, але страх став іншим, урочистим, бо ми знали, що ще трішки — і все зміниться.

Перший місяць війни перевернув моє життя, я переосмислив життєві цінності, зрозумів, хто з мого оточення справжній, а хто не вартий уваги.

Наша родина стала міцніше, бо ми разом пройшли це випробування, підтримуючи один одного.

Хтозна, скільки ще триватиме війна, але я точно знаю, що маю добре вчитися, бо наше покоління матиме серйозну задачу. Нам треба буде відбудовувати рідну Україну, а для цього потрібні будуть хороші спеціалісти.