Гірник Єлизавета, 8 клас, КЗЗСО «Ліцей №16 імені Володимира Козубняка Хмельницької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глега Людмила Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя  дуже непередбачуване. Кожної хвилини воно змінюється, часто ми навіть не помічаємо його швидкоплинність.

День за днем нас очікують різні події: хороші – які залишаються в пам’яті на все життя і при згадці яких серце сяє, а може, й погані - від яких серденько стискається  і табун мурашок біжить по тілу. Ми не знаємо, що нас чекає і, на жаль, не в змозі передбачити майбутнє. Так сталося й у моєму житті. Усе було яскраво, кольорово - усі раділи життю, але сталася подія, яка змінила  для мене все. Це 24 лютого 2022 року - повномасштабне вторгнення росії в Україну. Мою країну масово атакували ракети. Цей день наче перевернув  моє життя з ніг на голову. Усе стало в чорно-білих кольорах.

Сліз було пролито в той день, я не могла повірити, що це все насправді, до останньої митті надіялася, що це страшний сон. Вірила, що я прокинуся  - і все буде добре, як колись. Але цього не сталося...

Війна - це завжди втрати, біль. Після війни, скільки б часу не минуло, а шрами на серці залишаться назавжди. Ця подія не залишила нікого осторонь, усіх людей  вона зачепила - когось більше, когось менше. З перших днів моя сім’я переїхала в село й була там довгий період. Умов розкішних не було – холод в будинку був жахливий, відсутні опалення й гаряча вода. Лише одна кімната була без вікон, і це було одне-єдине місце, де хоч трохи безпечніше, ніж у квартирі на 7-ому поверсі.  У цій одній кімнатці була  малесенька грубка, яка нас рятувала вдень і вночі.

Зараз я розумію, що безпечно не було ніде – скрізь була небезпека.

Кожної ночі була тривога, спати було страшно, а навіть коли засинали, то всі були одягненні й готові в  разі екстреної ситуації  спуститися в гараж, де було ще холодніше. Мені боляче згадувати ці події – їх не можливо пригадувати без сліз. Таким чином, ми не жили, а виживали. У моїй голові життя поділилося на «до» й «після». Можна сказати, що перших 2 роки просто стали чорною плямою в моєму житті. Зараз уже 3 рік війни, і ми звикли жити зі страхом. Життя іде – воно не зупинилося і не зупиниться ніколи. Але ці  роки втрачені, а скільки радощів і щастя ми могли відчути?

Кожен із нас і я просто навчилися з цим жити, бо це наше минуле, яке неможливо забути чи викинути з голови, це все одно, що відірвати шматок свого серця.

Багато людей з усіх куточків світу давали й дають нам зброю, кошти й найголовніше - розуміння та моральну підтримку.  Дякую нашим волонтерам, які допомагають внутрішньо переміщеним особам знайти тимчасове житло , не забувають про домашніх улюбленців, які теж бояться вибухів і хочуть жити. Українську культуру підтримують мільйони іноземців, наші народні пісні переспівують на інших мовах і популяризують їх за межами України, чим показують свою єдність з українським народом. Творами Тараса Шевченка надихаються тисячі людей, а пророчі слова Великого Кобзаря звучать потужно з будь-якого мітингу в різних куточках світу задля протестів проти рашистської окупації. Вишиванку одягають усі, виявляючи, що вони з Україною в серці…

Це зробило мене і всіх українців сильнішими, дружнішими, гордими за свою націю, за свій народ! Ми навчилися бачити позитив там, де його  навіть немає. Усі почали цінувати життя, його кожнісіньку хвилинку! Бо хто знає, можливо, це наша остання прожита мить?

Війна - це сльози, біль, розпач. Від війни немає радості нікому! Головне у такі моменти - не падати моральним духом і підтримувати своїх близьких. Я дуже вдячна своїм батькам, що підбадьорювали мене з братиком у такі складні для кожного з нас часи! Я  маю надію й віру, що ми переможемо. І знову загуляєм по Хрещатику, подорожуватимемо по всій своїй рідній Україні. Адже віра в краще – це головна запорука життя.

Цінуймо життя! Слава Україні! Героям Слава!