Жижина Олександра, 9 клас, Ізяславський ліцей №5 імені О. П. Онищука

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Алла Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого, 2022 рік

Стефанія розплющила очі, серце сильно калатало, дихання було уривчасте: “Мабуть, наснився кошмар”. БАБАХ. Жінка зблідла, впала на підлогу, закрила голову руками, охопила паніка, кожну клітинку судомило від нервів. “Підводься, щось сталося!” – твердо наказала собі. Взяла телефон, увімкнула інтернет, почали приходити sms-повідомлення. “Ого, п’ятдесят непрочитаних”. Відкрила перше повідомлення від мами: “Доню, ти жива? Війна!”.

Телефон випав з рук, гарячі сльози лилися рікою.

Стефанія почула, як хтось стукає. Маленькими кроками підійшла до дверей, заглянула у вічко. “Сусідка”, - усвідомила з полегшенням. Жінка тримала на руках маленького синочка. Дівчина поспішила відчинити.  

- Стефаніє, - видихнула жінка, її голос тремтів: - Добре, що ти тут.  Чула вибухи?  

- Чула, - тихо прошепотіла і згадала: “Я ж мамі не зателефонувала”. – Проходь, я зараз.  

Стефанія забігла в кімнату, знайшла телефон, 5:10, зателефонувала матусі:

- Мам… Та добре, я жива. Чекай, що сталося? ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ ПРАВДОЮ! – закричала вона. Її мозок відмовлявся в це вірити. – Як там брат? Не дзвонив?..  Бережи себе! Я тебе люблю!

Вийшла в коридор, сусідка ще чекала.

- Треба їхати якнайшвидше.

- Куди? – прошепотіла сусідка.

- Не знаю, мабуть, у Київ.  

- Там теж небезпечно, -  сказала майже беззвучно…

Стефанії  було дуже страшно, але вона знала: треба їхати, будь-куди.

- Прошу вас, ідіть збирайтеся.

“Чому мене хвилює її доля? Чому я хочу, щоб вона поїхала? Щоб не бути одній? Мабуть”.

Повернулася в кімнату, відкрила шафу, дістала валізу і почала кидати  речі, які потрапляли під руку першими. Сіли в машину. Стефанія підбадьорливо посміхнулася, ввімкнула радіо, з тривожними думками поїхали до Києва. З динаміка лунали жахливі новини…

9 березня, 2022 рік

- Та що вони за нелюди? - кричала Стефанія,  впала на диван і почала плакати. – Мало того, що хотіли захопити аеродром у Гостомелі. З першого ранку білоруський кордон перетнуло 140 російських вертольотів, із них в атаці на Гостомель брало участь біля сотні машин, було кілька спроб висадки десанту.

Там мій брат, мабуть… Сподіваюся, він живий.

Тепер на Ірпінь, на Бучу пішли. Бідні люди, уявити важко, як над ними знущаються. У наш дім також попало, я щось таке чула, - жінка здригнулася, її лякала ця думка не менше за інші. Вона швидко вдихнула і продовжила: - Скільки руїн, скалічених душ. Ті нелюди знищили залізничне полотно біля Ірпеня. Люди намагаються врятуватися через зруйнований міст біля села Романівка. Але ж вони їм не дають, стріляють,  вбивають!.. А воїни: як же їм там?! У тих монстрів не існує добра в серці, прийшли нищити, тому, певно, воюють не за  правилами.

 Хоча, хіба на війні існують правила?..

- Доброго ранку, дівчата!

Літня бабуся зайшла в кімнату. Її звали Віра. Старенькій було вісімдесят років, вона була маленькою жіночкою, яка все життя присвятила сім’ї,  працювала викладачкою історії, мала велике добре серце. Вони вперше зустрілися в укритті, коли ховалися від обстрілів під час перших тривог, всіх охопила паніка, Віра стала їхньою розрадницею: “Та не візьмуть вони Київ за три дні. Ми сильні люди, голими руками їх тримати будемо, зупинимо, не пустимо”.  Дізналася, що дівчатам немає де жити, наполягла, щоб вони переїхали до неї.  

- Та хіба ж він добрий? – запитала сусідка Люба.

- Ми живі, наші захисники стримують атаки  - це вже добре, Любо, - серйозно відказала жінка. – Зараз приготую сніданок, збирайтеся.

- Дякую, бабусю Віро, та  мушу бігти до волонтерського центру. Прийматимемо людей, розберемо допомогу, люди останнє віддають. І донати вже є. Людям потрібна допомога, а я ж психолог. Одним словом - справ багато. Мушу бігти, бувайте! – сказала Стефанія і підвелася…  

Нарешті сьогодні запрацювали гуманітарні коридори для евакуації цивільного населення. Всі спроби раніше це зробити ніяк не виходили. Хоча вона і до того з іншими їздила рятувати людей.

Кожного разу вона боялася, що її викриють, зловлять або розстріляють, як і машини з білими прапорами та написами “ЛЮДИ” і “ДІТИ”. Але продовжувала їздити. Стефанія почула плач, підійшла і зрозуміла, що знову потрібна її  допомога…

22 квітня, 2022 рік

- Уууурааааааа! – Любов, Стефанія і Віра кричали від щастя: – Київщину звільнено! Всю!  

Ірпінь звільнили 28 березня, Бучу і Бровари 31 березня, 1 квітня російські підрозділи залишили Гостомель.

- Я казала, ми зможемо! Українці  – сильний народ. Разом ми зможемо все. Ми за волю, за неналежність, за право існувати будемо боротися. А вони-то думали, що Київ за три дні візьмуть… А не так все склалося, як їм гадалося. Бо ми – українці, – сказала Віра. - Це наша перша і не остання перемога. От побачите.

30 квітня, 2022 рік

- Остапе, - стривожено промовила Стефанія (він не виходив на зв’язок із початку повномасштабного вторгнення). Тремтячими руками вона підняла слухавку. – Остапе, це ти?! – вона заплакала, коли почула голос брата: – Як ти, братику?  

Розмова була коротка. Весь цей час її мучила тривога: а якщо брат загинув?! Ця думка жахала, гнала її від себе подалі. І ось сьогодні почула рідний голос. Одразу відчула полегшення, радість, купу інших емоції. Вибігла з кімнати. Якнайшвидше хотілося поділитися радістю з найкращими подругами. А потім зателефонує матері. Зараз не можна, це має першим зробити Остап. Знала, що мама теж відчує полегшення і радість.

Чоловік Люби ще з 2014 року пішов добровольцем, жінка чудово розуміла Стефанію. Вона також була рада за її брата, як і за кожного воїна, якому була вдячна за життя.  

1 липня, 2022 рік

Стефанія стояла, опустивши голову, біля могили. Біля неї стояла заплакана Люба. Вчора був похорон бабусі Віри. Жінка була поранена під час обстрілу, і її не врятували.

Дівчата немов би втратили частинку себе. Їхню душу розривав пекучий біль. Стефанія поклала руку на плече Любові, прошепотіла:

- Ходімо.

- Чому вона?

- Це війна, Любо, вона не дивиться, хороша ти людина чи ні. Вона просто забирає у людей найближчих і найдорожчих.

Любов промовчала.

Любо, якщо Віра хотіла б чогось, то саме того, щоб ми не занепадали духом. Щоб билися до останнього, кожен на своїй лінії фронту. Ти волонтерка, як і я. Ти викладаєш історію дітям, прищеплюючи любов до України, до її минулого і сучасного. А я безкоштовно лікую воїнів. Кожен з нас важливий, бо тільки разом ми переможемо. Вона назавжди залишиться в наших серцях, повір мені. А тепер ходімо, ми маємо наближати перемогу. Ми обов’язково переможемо!