Грабовська Поліна, 8-г клас, ліцей №89 імені Григорія Цехмістренка міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання — Свириденко Світлана Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Наближається тисячний день російського вторгнення в Україну… Кожен день дається нам із неймовірними зусиллями, день, за який платою є життя наших захисників.

Коли розпочалася війна, я зрозуміла, що втратила щось важливе. Мій спокій, свободу, незалежність, майбутнє забрали… Підло, жорстоко і несправедливо.

За кілька хвилин після першого вибуху моя мама зібрала всі необхідні речі в «тривожну» валізу.

На тиждень наш дім став прихистком для багатьох знайомих, друзів сім’ї. Кожні ніч і день були страшними: вибухи, невтішні новини, повітряні тривоги, дуже сильні відчуття переживань за рідних і близьких, друзів, які були дуже далеко, але зовсім близько до кордону. Перша думка про виїзд за межі села виникла тоді, коли збирались великі черги автомобілів і в магазинах почали скуповувати всю їжу. Друга вже була остаточно підтверджена, коли зовсім близько біля нашого будинку стався вибух, через який його струснуло.

Взагалі, я б почала цю розповідь за тиждень до події, адже саме тоді ситуація на кордоні почала загострюватися. Вже тоді ми купили деякі запаси їжі, але в мене не виникало жодної думки, що скоро моє життя зміниться назавжди.

Двадцять третє лютого 2022 року. На душі було неспокійно, ніби щось погане мало статись. Звичайнісінький вечір. 

Мама вирішує подивитись карту польоту цивільних літаків… Це був останній літак, який летів над ще мирною Україною.

Третього березня після страшної ночі безперервних вибухів ми вирішили тимчасово поїхати до Івано-Франківська. Було страшно. Чи приймуть нас десь із двома собаками? Чи все буде гаразд із домом? З рідними? І ще тисячі питань, які не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Там ми жили в далекої знайомої. Ми: я, моя мама, двоюрідна сестра і моя вагітна тітонька. Проте

нам не дуже пощастило, бо ми поселилися біля летовища, де щоразу було чутно, як літаки пролітали над нашим будинком із десяток разів на день.

Одним із останніх днів проживання там стало те, що цей аеропорт почали бомбити. Ми переїхали до квартири. На той момент мені здалося, що все стало краще. Там я пішла до школи, ми зустріли наших знайомих.

Це примарне щастя зруйнував в один вечір дзвінок від тата зі словами, що він мобілізувався.

П’ятнадцяте квітня – це день, який я запам’ятаю надовго. День, коли Київську область звільнили від загарбників і ми повернулись додому. Моєму щастю не було меж. Начебто все стало на свої місця, окрім одного, що досі чекає на свій час – перемоги.

Найтяжчим періодом за три роки була перша зима. Тоді не було світла по декілька днів, не було опалення, ми не могли навіть приготувати їжу.

Я дотепер пам’ятаю, як я на автомобільній заправці поїла щось тепле вперше за три дні. Зараз я дуже ціную змогу їсти гарячу їжу кожного дня.

На дні народження світло линуло лише від свічок іменинника. Пригадую два новорічних свята, коли серед темряви світилася тільки ялинка, прикрашена жовто-блакитними гірляндами. І зараз, коли над будинком пролітають «шахеди», ми вимушені бігти вниз і ховатися під сходами, адже це єдине місце, де немає вікон. Кожного разу, коли таке стається, собачата бояться і ховаються у наших обіймах.

Загалом, моя історія, мабуть, не найважча, але вона є моєю. Всі події, що відбулися, вплинули на мене. Я мрію, щоб цей жах урешті-решт закінчився і все стало на свої місця, хоча це ніколи не поверне моє дитинство.