Стефанюк Христина, 10 клас, Бурштинський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Марцінів Юлія Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 15, і моє покоління різко подорослішало. Часто думаю, якою була б моя юність, якби не війна. Маріуполь, Ізюм, Бахмут, Бердянськ… Могла би подорожувати цими прекрасними містами або влітку ніжитися на теплих берегах Азовського моря, та росія забрала в мене цю можливість. Як і в багатьох моїх однолітків. Нині, в реаліях війни, достеменно зрозуміла, як важливо не відкладати свої мрії на завтра.

Моє покоління різко подорослішало. Замість цілком юних думок, часто роздумую, скільки болю принесла ця клята війна! Страшно подумати, скільки ще маленьких голосів має кричати, скільки ще страждань має зазнати мати і дружина, втративши чоловіка чи сина на війні?! На жаль, війна залишила глибокий шрам на душі кожного українця. І на моїй душі теж. Але водночас змінила нас, об’єднала і навчила цінувати кожну хвилину.

У ліцеї, де навчаюся, вчителька втратила на війні чоловіка. Він був «азовцем» на псевдо Добродій.

Вважав, що саме в «Азові» зможе найкраще захистити свободу України, адже «азовці» – добровольці, свідомі патріоти, як і він. Пізніше сформував у полку кінологічний підрозділ. Під час захисту Маріуполя потрапив під авіаудар і тіла досі не повернули родині. Сказали, що він загинув від авіабомби і все згоріло. Йому було лише 38.

Весь свій біль і любов жінка вилила у проникливі вірші, які стали основою першої поетичної збірки «Ти – живеш!».

Як розповідає авторка, ця книга – листи її душі, хатинка для їхніх з чоловіком мрій, спогадів і переживань. Указом Президента України від 28 липня 2022 року за особисту мужність та самовіддані дії, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого сержанта Юрія Лисоконя нагородили орденом «За мужність» (посмертно). В сім’ї залишилося двоє дітей.

Моє покоління різко подорослішало.

Замість першого кохання, прогулянок у затишних скверах рідний ліцей часто організовує поїздки в госпіталі до поранених воїнів,

де даруємо їм незабутні хвилини підтримки, до людей похилого віку, які залишилися в житті сам на сам, ведемо активний волонтерський рух, збираючи кошти на потреби наших мужніх захисників. Переповнена гордістю, що армія, волонтери, лікарі та звичайні громадяни об’єдналися для боротьби з північним агресором. Україна показала всьому світові, що готова боротися за своє майбутнє! 1000 днів війни стали символом незламності нас як нації!

Моє покоління різко подорослішало. Сьогодні все частіше роздумую над вибором свого майбутнього. Адже хочу стати невід’ємною частиною відродження нашої країни. Розумію, що майбутнє залежить від нашої здатності залишатися єдиними, підтримки й віри у кращий завтрашній день. Незважаючи на численні труднощі, я твердо продовжую мріяти про мир і про щасливе майбутнє для рідної України. Також під час війни

усвідомила необхідність вивчення справжньої історії нашої держави, яку привласнила собі азіатська росія. 

Адже хто не знає свого минулого, не розуміє цінності власного майбутнього.

Моє покоління різко подорослішало. Вона навчила по-справжньому, до щему в душі любити свою країну. Патріотизм вимірюється не одягненою вишиванкою на державні свята, а щирою турботою за її майбутнє. А світле майбутнє в моєї рідної України неодмінно буде. І я дуже щаслива бути частинкою гордої нації, яка ніколи не стане на коліна!