Солоненко Валентина, 3 курс, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Був спокійний день та звичайний вечір. Люди мирно лягли відпочивати, але не так вийшло, як гадалось. Я проснулася від незвичних звуків тривоги. На серці стало неспокійно, була повна невідомість та переляк. Ми з родиною не знали що робити і куди бігти. Я вперше за своє життя почула, як лунають вибухи та летять ракети.  

Раніше про війну мені розповідали прабабуся, але то не так було страшно, як зараз, коли ти сам все це проживаєш.

З самого ранку двадцять четвертого лютого ми почули по телевізору про вторгнення росії на Україну, це почалося о третій годині сорок хвилин ранку. Закликали усіх зібрати тривожну валізу, моя мама так і зробила. Люди почали гуртуватися, почали оберігати свої оселі, всі навчальні заклади перевели на дистанційне навчання, чоловіки йшли до тер оборони, як і мій тато.

Люди, сповнені патріотизму, взяли в руки зброю, та попрямували захищати рідну землю.

Багато людей стали волонтерами, почали привозити військовим їжу, обмундирування, ліки, діти в школах почали в’язати маскувальні сітки, почали збирати кошти на Збройні Сили України. Ми всі об’єднались. Сусідні країни почали надавати озброєння та техніку, грошову допомогу. Бували часи, що під час вимкнення світла ми з сестрами змушені були писати домашнє завдання при свічках.

Страшно було те, що в одну мить можуть прийти до тебе додому чужі люди, і мало того, що вигнати, але і позбавити життя моїх рідних.

Життя ішло далі. Я продовжувала ходити на навчання. Але росіяни нагадали нам що вони нелюди, та забирали життя невинних людей. По моєму місту теж був ракетний удар який забрав життя багатьох людей. Буває іду по знайомим мені місцям - і бачу наслідки війни: зруйновані будинки, посічені дерева та багато військових з пораненням після бойових дій. Але час минає, і в нашій країні стає моторошно дивитися на розбиті міста та села. Під час навчання, коли лунає сигнал тривоги, ми спускаємося до бомбосховища. Я відчуваю тривожність та неспокій за рідних людей, але коли лунає відбій тривоги – життя продовжує свій рух.

Мені дуже хочеться, щоб було як раніше – без  тривог та людської невинної крові.

На даний час тривоги стають дедалі частіші та довші, заводи призупинили свою роботу через нестачу працівників, підвищили ціни на паливо, світло, газ, їжу. Жінки сповнені надією знов побачити своїх чоловіків, дітей, та чекають побачити тих, хто знаходиться у полоні російського агресора. Люди більше почали спілкуватися українською мовою. Через застосування зброї підвищилась температура, цього літа в деяких областях та згоріли фермерські поля. Але дні ідуть, і кожного дня ми дякуємо Богу та ЗСУ..

Цей страх залишиться на усе моє життя, і я буду розповідати своїм дітям, а потім і онукам про нелюдів, які забирають життя у безневинних людей, про горе та біль на моїй рідній  Україні.

Кожного дня ми все ближче та ближче до перемоги. Після закінчення війни Україна почне відбудовуватись та стане ще сильнішою та красивішою. Відбудуємо міста, села, все, що знищили нелюди. Я сповнена віри та надії, що війна закінчиться найближчим часом та вірю в це всім серцем та душею. Слава Україні!!!