Ліщинська Софія, 11 клас, Комунальна установа "Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №17"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Світлана Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Трагедія повномасштабного вторгнення щодня залишає кривавий слід на життєвому шляху українців. Історія кожного – це біль, розлука й лють усього народу. Гіркі випробування війни постають у моїй уяві вузькою вибоїстою дорогою, обабіч якої простягається колючий дріт, що на його гострих шипах мляво тріпочуть розіп'яті мрії, надії та людські душі. Проте, попри всю одіозність і чорно-білі краєвиди навкруги, стежка веде за небокрай, де вогнем відродження палає омріяне сяйво Перемоги. Важливо лише дійти…

Для мене тисяча днів війни – це насамперед незліченна кількість особистісних уроків, частина яких досі не засвоєна через незмогу змиритися з воєнними жахіттями.

Я припинила шукати справедливість і натяки на логіку, адже будь-який раціоналізм миттєво гине на арені тиранії двадцять першого століття. Ідеали та моральні орієнтири, котрі слугували міцним фундаментом для мого світогляду у мирний час, 24 лютого 2022 року перетворитися на жалюгідну купку попелу. Розпочався період нескінченних запитань і  заперечень, було страшно та темно, доводилося рухатися навпомацки.

В одну мить потяг "Життя" зійшов з рейок, однак ми продовжували існувати, нажахані й захоплені зненацька, нагадуючи собі крок за кроком, як давати лад буденним речам.

Абсурд простежувався у всьому: сонце, як зазвичай, світило вдень, місяць із зорями вночі, але все це почало супроводжуватися вибухами, сиренами та ворожими танками посеред центру міста. Пристосуватися до нових умов вдалося не одразу.  Парадоксальність того, що відбувається, і досі заганяє в глухий кут. Через усвідомлення власного безсилля сьогодення не залишає вибору, окрім як мовчки волати від болю за кожного знедоленого, убитого та морально виснаженого терористами, із сусіднього царства боліт, співвітчизника.

Уночі, під гул шахедіів і сповіщень про пуски КАБів, думки в черговий раз сновигають довгими тунелями буття в пошуках сенсу.

У закапелках свідомості зринають мільярди протестів проти власної кволості в протиборстві нищівному злу, яке отруює будь-які позитивні наміри вже майже тисячу днів поспіль. Часом залишається лише сподіватися на милість Усесвіту: кожний новий світанок сприймається як дар, поштовх діяти, не відкладаючи геть нічого на потім… Голоси рідних після тривалої відсутності зв'язку  миліші за всі скарби світу. Відновлена електрика, водопостачання та опалення в домівках подібні до манни небесної.

І саме потреба зациклюватися на цих аспектах вряди-годи доводить до стану цілковитого розчарування.

Власне, я вбачаю порятунок від подібних криз у єдності, любові та знаннях. Лише згуртувавшись, можна здолати монстра, яким жаским би він не був. Тож необхідно допомогати за нагоди всім, хто цього потребує, особливо не забуваючи про захисників, бо їм у рази тяжче. Любов зі свого боку забарвлює найнепривітніші дні неоновими барвами, вона повсюди: у наших захопленнях, улюблених книжках, дорогих серцю речах, близьких людях, спокої природи, поезії, натхненних ідеях.

Знання – це відповіді на всі запитання, поважний маяк, що цілодобово освітлює путь крізь щільні тумани.

Повномасштабне вторгнення докорінно модифікувало моє сприйняття світу. Безперечно, я б бажала пізнати істини не в такий терпкий спосіб, однак урешті-решт це цінний досвід. До того ж завжди залишається віра. На нашому боці правда, ми зобов'язані врівноважити терези чесності заради минулого, адже на його сторінках страчено невинних і поховано героїв, справжніх лицарів доблесті, котрі, на превеликий жаль, полягли в бою раніше, ніж ковтнули цілющого напою свободи з переможного келиха.

З нами здоровий глузд і бажання відбудовувати та вдосконалювати, а не вщент руйнувати перше-ліпше, що потрапляє під руку.

Отже, згадаймо пророче й повік актуальне «Борітеся – поборете» Великого Кобзаря! Світле майбутнє мерехтить на горизонті веселковими іскрами як єдина, незрадлива мета руху. І ми таки наближаємося…