Ми мешкаємо в селищі Билбасівка. З телевізора дізналися, що почалася повномасштабна війна. Показували, як і танки йшли, і обстріли страшні. І тут почалися вибухи. Одразу стало страшно за своє життя.

Спочатку було бажання виїхати, але страх - і тут, і там. І особливо нікуди не було виїжджати. 

Не було світла, не було навіть хліба майже ніде. Магазини майже всі закрилися, один тільки працював, але грошей майже не було. Ми коржики пекли на кострі, на цеглинах: муку колотили і пекли. 

Потім обстріли почалися по Билбасівці: біля дитсадка, біля пошти щось підірвалося так, що осколки аж біля мене на огороді були. Це просто страх.

Шокували оці вибухи, страх за життя. У Слов'янську дуже багато будинків порозбивало, а ми ж тут недалеко. Страх, що люди гинули. Це ж треба таке звірство: все бити, трощити і знищувати. 

Приємні моменти були, коли росіян трішки відігнали від Лиману. Ми раділи за своїх людей, за своїх солдатів. Все одно ми боремося і маємо якось перемогти. Яким чином - я не знаю, але маємо перемогти. 

Хочу, щоб майбутнє було мирне і радісне, щоб все відбудували у нас. Хочеться кращого для онуків, щоб вони жили в мирі і не знали цієї війни. Щоб мир був, багатство і процвітання України. Треба, щоб жили всі більш чесно, тоді все наладиться.