Подружжя пенсіонерів з важкими захворюваннями не наважились виїхати з південноукраїнського села, тому пристосовуються жити поряд з бойовими діями

Ми сиділи вдома, а воно там дуже сильно бахкало. Ми обоє і заболіли: в чоловіка був інсульт, а мене онкологія схватила: я хворіла раніше, а тепер знову болячка відновилась. Їздили весь час в больницю, а воно бахкало. Один раз мало не попали під обстріл - якби хвилини на дві раніше, то попали б під снаряди, під обстріл. 

Страшно, коли починається бахкання. Сиджу і Богу молюсь. Хочеться тиші й миру. Ніколи не думали, що таке буде. 

Думали, що робити, як не закінчується: може, кудись поїхати? Але куди ми поїдемо? Кому ми потрібні такі хворі? Тож залишились вдома, ніде не виїжджали. В перші дні ліки не можна було купити, мені там знайомі із заходу пересилали.

Багато людей виїхали на Закарпаття, в Хмельницький, за кордон. Але то – молоді з дітками. У них там чоловіки працюють за кордоном - до них поїхали. На нашій вулиці всі старики залишились, ходимо друг до друга. 

То там, то там дома порозвалювані, й у нас теж вдома тріщина в стіні здорова. Собаки, звичайно, бігають, бо багато повиїжджало людей, а собаки залишилися. 

Як у нас ліс горів у громаді, страшно було: все в диму. І зараз, буває, вночі лежиш, а шахеди як почнуть літати – ось, думаю, знову нас будуть бомбити. Але ж все одно - нікуди не біжимо, лежимо і слухаємо. Світло дуже часто вимикали,  і холодно було, і голодно, ну нічого, якось живемо, вже привикли. 

Добре, що нам гуманітарку видавали дуже часто, привозили всього: і порошок пральний, і продукти. Муки і спагетті стільки навезли, що, напевно, ще на рік вистачить. 

Одна надія, що хоч нашим дітям буде добре. Вже повертається молодь додому. Мрію тільки про те, щоб був мир, щоб дітки наші повернулися назад. Вони її хочуть додому, а я їм кажу: «Сидіть там, дітки, бо тут все взривається, все горить, в школу діти не ходять». Тільки одна мрія: щоб діти повернулися додому і застали мене живу. Щоб відбудували нашу неньку Україну.