Фролова Інга
Вчитель
Державний навчальний заклад "Бахмутський центр професійно-технічної освіти"
«Війна. Моя історія»
Війна змінила мене та моє життя кардинально, покроково вбиваючи все те, чим дихала. Це вже друга моя війна, це вже вдруге (2014-2022) збираю себе по частинках.
Я з Луганської області, міста Первомайська, яке було жорстоко пошматовано та окуповано ворогом у 2014 році. Виїжджала з міста з шестирічною донечкою на руках, якимось замінованими стежками, полями, лісами. З того моменту втрачала вже сон, здоров’я, але не віру, бо мала заради кого жити та кого берегти.
Повертатися вже було нікуди. І найстрашніше, коли маєш ключі, але більше ніколи не відчинеш ними двері у свій будинок.
Виїхала до міста Бахмута, Донецької області – міста, яке надало мені прихисток, сили повірити в те, що я зможу почати спочатку – життя та себе. Життя у багатьох у той час змарніло, а от чому себе?!
Тринадцять років віддала хореографії, жила та дихала сценою і танцями. Але коли ця клята війна завітала вдруге, вона забрала у мене найдорожче – здоров’я та сенс мого життя. Я повністю втратила волосся.
Жахіття, біль, розпач, переживання за дитину, стару та хвору матір виявилися для мене непосильними. Були поранені душа та серце, а кухарка-війна, яка годувала нашу країну отрутою, наче сипала бахмутською сіллю мені на рани.
Так, я більше не танцюю, проте маю другу освіту – викладач української мови та літератури. Недарма мною була обрана саме ця спеціальність, бо мова – це зброя. Борюся за допомогою слова, відстоюю кордони на своєму фронті.
Наразі працюю у Бахмутському центрі професійно-технічної освіти. Люблю свою роботу, адже бачу, що учні потребують підтримки та із задоволенням вчать рідну мову, яка сьогодні на часі. В учнях бачу наше майбутнє, немов передчуття перемоги, ніби відчуття теплого родинного затишку, наче війни не було й не буде.
Зараз мешкаю у старенькому будиночку на Полтавщині. Але вдячна Богу, що чую тишу та не бачу, як моя донька кидається до ванної кімнати, щоб лягти на підлогу та закрити вуха.
