Каптьол Ігор, 15 років, Луганська область, смт Біловодськ

Біловодський ліцей «Лідер», 10 А клас

Війна увійшла в моє життя, коли я був ще учнем початкової школи. Пам’ятаю страх, що охопив мене, коли побачив багато військових і техніки у центрі нашого села. Я бачив, що і люди, які проходили повз, відчували хвилювання, розгубленість, страх. Я, звісно, не розумію, що відбувається, але людський і свій страх я відчував серцем. Це відчуття, як павутина, обплітає тебе міцніше і міцніше… Я не знаю, як рятуються від нього інші, а мене рятували тато з мамою і брат, коли кінець кінцем всі зібралися вдома.

Того дня тато повернувся з роботи і повідомив, що в Луганську почалися бойові дії. У терористів є зброя, яку вони захопили разом із будівлею СБУ. Але для мене це були лише слова. Страшно стало, коли побачив військових з автоматами та бронетехніку. Тато пояснив, як зміг, заспокоюючи мене та брата, що військові прийшли нас боронити, щоб наше селище не захопили терористи.

Деякий час на нашій території військових було багато. Пам’ятаю день, коли ми всією школою ходили в центр селища, де військові демонстрували нам свою техніку, ми навіть могли спуститися в танк, побувати у бронемашині. Нас пригощали смачною кашею і чаєм зі згущеним молоком. Це було дуже цікаво! А ще це було дуже красиво. Я запускав квадрокоптер і керував ним!

Але ж навколо йшли бої. Ми чули про загиблих воїнів, їх привозили в труні. Жаль, превеликий жаль охоплював мене, коли тато говорив про чергових загиблих воїнів.

Страх в моїй сім’ї, в нашому будинку оселився надовго. Я бачив, як хвилювалася матуся, проводжаючи тата на роботу, адже він військовий. А як чекали його повернення ми з братом! Він часто затримувався і надовго. Не завжди міг зателефонувати. Зміна не змогла проїхати, дуже гаряче було на блокпосту, не можна було його покинути. А ми всі чекали. Боялися. Молили Бога зберегти тата.

Тато вже вийшов на пенсію. А страх живе в моїй сім’ї та сім’ях українців. Моя родина нікого не втратила. Але ж загиблих дуже багато і серед військових, і серед мирного населення. Малі діти залишилися сиротами. Батьки не дочекалися синів з війни. Вважаєте, вони позбавлені страху? Ні!

Доки йтиме війна в Україні, доти житиме мудрість: не боїться лише дурень.

Звичайно, я виріс, вже навчаюся в десятому класі і мене охоплюють інші почуття: обурення, бажання припинити війну, захистити державу, щоб пишатися квітучою своєю Батьківщиною.

Україна за всю свою історію багато потерпала. Це має припинитися, Україна має квітнути! Можливо, моєму поколінню вдасться зробити нашу державу щасливою, позбавити її народ страху, вселити впевненість у майбутнє. Бажання є. Потрібні можливості, а їх чекати недовго, ми вже старшокласники.