Лілія Максимець, 2 курс
Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»
Викладач, що надихнув на написання есе: Рашковська Наталія Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Двадцять чотири тисячі годин жаху… Мільйони хвилин смерті… Але я збиваюсь, не рахую вже, занадто довго і боляче… Просто йду своїм шляхом. Мій шлях звивистий та мінливий, незнайомий та всипаний мінами.

Одного дня, вже, здається, колись давно, в іншому житті, все змінилося. В одну мить світ навколо мене, тринадцятирічної дитини, перевернувся і більше не став таким, як був у дитинстві. Я не написала контрольну з неулюбленої географії, не зіграла виставу на рідній сцені, не забрала зі школи змінне взуття для уроків  фізкультури. Час для мене зупинився. Зупинився він і для міста, в якому я виросла.  Зима того року була занадто довга. Не люблю зими… 

Знаєте, діти завжди мають надію. Їх надія стійка та невмируща, вона – рушійна сила мрій. Моя ж надія виявилась крихкою та з тріском посипалася разом із мріями десь першого квітня 2022 року.  

Так, начебто саме тоді, коли вже остаточно моє місто було окупованим. Чи, може, ще у березні… Неважливо. А в мене день народження восьмого квітня, розумієте? Я боялася не дожити до чотирнадцяти. Кожного дня, кожної ночі в підвалі власного будинку я була закутана страхом, мов тяжкою ковдрою.  Може, саме липкий жах не давав мені замерзнути до смерті. Весна була напрочуд холодною. Хоча здавалося,  весни не було зовсім. Лише нескінченно довга зима простягалася над містом. Сувора і холодна, жорстока и страшна… 

У власний день народження я, задихаючись, прощалася з мамою. Це страшно, коли ти не знаєш, чи зможеш прокинутись завтра. Не хотілось засинати, бо, закривши очі, думаєш лише про те, що обійняв маму востаннє, думаєш, що помреш.

А я боялася не смерті зовсім. Жахіття було лише в тому, що останнім побаченим будуть сирі стіни підвалу, а не власна кімната; останнім почутим – жалібне собаче скиглення. Часом, я і сама скиглила, в сльозах благала, аби все це закінчилося, але то було нечасто – мама казала, що не можна розкисати.  

Та бували ночі, коли під час обстрілів мама шепотіла, молилася, щоб  не загинути, а якщо -  то всі разом та одразу, аби ніхто не мучився. Колись мені здавалося, що смерть – єдиний вихід із того пекла. У місті не було зв’язку, води, світла, газу, не говорячи вже про їжу та медикаменти. У нас не було нічого. Я зовсім не бачила хліба чотири місяці. Я не знала, чи живі мої друзі, не знала, хто, де і як… Це відчуття чимось нагадує білі пусті кімнати без вікон і дверей з фільмів жахів. Але не один фільм не зрівняється з тим жахом, який мені довелося пережити. 

Ми з сім’єю вирвалися з котла влітку. Дванадцять годин на російських блокпостах, де кожен охочий міг прострілити тобі голову просто за те, що йому не сподобається твій погляд; дві години пішки розбитою дамбою – і врешті –  решт український прапор над головою!

Харків, волонтерський пункт і свобода! Та свобода, де всі свої, де немає вбивць з автоматами, а є життя.  В той день я багато плакала… Та найстрашніше – усвідомлення. День за днем, читаючи новини, я шукала своїх. І знаходила. Живими чи мертвими. Боляче було усвідомлювати, що втратив когось майже рік тому, але дізнався тільки-но. У списках померлих під завалами була моя подруга, в масових похованнях – знайома сім’я, серед зниклих безвісти – вчителька та друг дитинства. В такі моменти я розуміла, наскільки близька була до смерті.

Війна – це коли смерть дихає тобі в потилицю. Моя війна триває досі, як і для тисяч дітей.

Мій шлях – мінне поле, де досі розцвітають криваві відголоски пережитого. І я не знаю, що буде далі, куди зверне ця стежка, та як я по ній піду. Але щодо дечого я впевнена: будь-який шлях до чогось веде, а кінець - щасливий чи ні -  завжди кращий за невпевненість і страх. Коли шлях закінчується – боятися вже немає чого. Але я вірю в його безкінечність…