Прокинулася в 4.30 від вибухів, я проживаю на півночі Київської області і тому все почалось практично з нас. Була вдома, відразу попали в окупацію на довгих 36 днів...
Брак їжі, мій син аутист, тоді йому було 8 років і він мав вибіркове харчування. Ну от в окупації в нас не було можливості купити навіть хліба. Мені сусідка дала сухарі, які були для худоби, от їх я розпарювала і давала дитині... Яблучка теж дали люди, старі і напівгнилі, от їх чистила і варила з тих остатків компот. Це страшно, коли твоя дитина плаче з голоду, це нестерпно, від цього просто можна вмерти...
Шокувало дуже те, що в нас був досмотр, рилися навіть в шафі з білизною, забрали сімки, але фізично нас не чіпали. Вони були всюди, забороняли нам ходити за ворота, лише по воду, якої також було дуже мало, ми варили яйця в дощовій воді, вона ставала червоною трохи, нічого, вижили. Хоч і в нас був брак всього, хліб ми побачили 5 квітня аж, до цього їли або сухарі, або чорні коржі. Коли нам принесли хліб після звільнення, плакали всі, особливо старі люди.
Ми знову вдома, після звільнення ми виїхали, бо все було знищено, не було ні води, ні світла, ні їжі, та вже рік як ми вдома.
Згадую, коли сусіди ділилися тими сухарями, які реально рятували мого сина. А ще коли нам принесли першу гуманітарну допомогу, там була кава, пару ложок в пакетику, то було казково.
Я вчитель, але зараз працюю мало, бо залишати дитину не можу. У мене в мене є відео і фото, мало звичайно, бо все видаляли в окупації, та дещо є. Там перші дні звільнення Київщини і той жах, який нам зробили.
