Борейчук Катерина, вчителька української мови та літератури, Обласний мистецький ліцей, с. Олександрія, Рівненська обласна рада

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Це слово, яке я не думала, що колись прийдеться не лише вимовити, але й з болем у серці переживати у 21 столітті. Слово, яке пронизує свідомість і серце, змушує мене замислитись над багатьма речами, які ми просто не цінували.

1000 днів війни — це не просто цифра, це щось набагато більше. Це тисячі скалічених доль людей, які щоденно борються за незалежність, свободу та своє життя. За цей час змінилася я, стала сильнішою та рішучішою. Особисто мій шлях за ці 1000 днів — це історія особистих втрат, переживань та надій.

По-перше, перші дні війни запам’ятались страхом та безнадією. На фоні щогодинних телевізійних новин про бойові дії, звуки сирен, у мене була ще одна «війна» — невиліковна та до болю печальна.

Це — боротьба тривалістю у вісім безсонних, безнадійних і до трепету щемних місяців, які я сам на сам провела з мамою, яка до кінця боролася з тяжким недугом — карцинома (рак). Кожен день ставав боротьбою. Коли втрачаєш рідну матір, ту, яка дала тобі безцінне — життя, немає слів, які могли б описати порожнечу і біль. Це рана на все життя, яка ніколи не загоїться.

По-друге, життя в умовах війни для мене стало новою реальністю, воно продовжується. Мій шлях пролягає через допомогу тим, хто потребує підтримки.

В першу чергу — психологічної, фінансової. Це наші захисники та захисниці. Завдяки їхній незламній вірі та відданості країні ми маємо сьогодні можливість жити та працювати. Я намагаюсь допомогти тим, хто втратив більше за мене. Це — рідні, знайомі, друзі.

За ці 1000 днів війна показала справжню суть речей, навчила мене цінувати кожен ранок та вечір, мить миру та спокою.

Вона відкрила в мені величезну силу волі, про яку я раніше тільки мріяла. Я на власні очі побачила, як люди об’єднуються, щоб протистояти злу. І вірю, що навіть у найтемніші часи можна віднайти промінець світла та достукатись до найчерствішого серця.

Безсумнівно, всі вже виснажились та втомились. І я не є винятком. Але мені додає віри те, що після всього пережитого наш український народ стане набагато сильнішим.

На жаль, війна триває досі. Я розумію, що кожен день, кожен крок — це наближення омріяної перемоги.

Отже, мій шлях ще не завершено, але в моїй душі є велика віра у світле майбутнє — заради наших дітей, у яких забрали безтурботне дитинство, спокійне та мирне життя. Але, не зважаючи на все, ми встоїмо та вистоїмо.

Адже пророчими є слова Ліни Костенко:
«Ми воїни. Не ледарі. Не лежні. І наше діло праведне й святе...
Бо хто за що. А ми за незалежність. Отож нам так і важко через те».