Ми весь час проживаємо в Мар'їнці, їхали тільки на місяць, коли місто сильно бомбили. У 2015 році загинув син, мама померла і тепер я залишилася одна. Раніше у нас була свобода пересування, я могла в будь-який момент звернутися за медичною допомогою, а зараз ми мучимося.
Коли у мене запитують, як живете, мені легше сказати: ми всі виживаємо. Це ніби страшний сон. Це жахливо, коли на нас летять «Гради».
Раніше в школі ми вивчали Велику Вітчизняну війну, але по-справжньому зрозуміли, що це таке, лише тоді, коли випробували обстріли на собі. Лише зараз ми усвідомили слово «війна».
Ніякої безпеки немає, кожен день ми чуємо обстріли. Немає впевненості в тому, що все буде тихо. Кожен день говоримо: «Слава Тобі, Господи, день прожили». На одного Бога сподіваємося, більше нема на кого.
І зараз з жахом згадую перший день, коли нас бомбили. Я заскочила в підвал, але там було ще страшніше, над тобою летить, свистить, десь горить. Це жах. Потім вирішила, що краще залишатися в будинку, лягала на підлогу, а там вже як Бог дасть.
Мрію побачити мирне небо над головою, щоб все це швидше закінчилося. Тільки щоб був мир. Щоб ми лягали і не здригалися кожен раз, щоб не хапалися за корвалол і при кожному гуркоті не піднімався тиск.
.png "Імена")
