Вікторія Бєляєва, 2 курс
Комунальний заклад освіти «Васильківське професійно-технічне училище» Дніпропетровської обласної ради»
Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Бараннік

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Україна – це моя Батьківщина, живучи та навчаючись в якій, я будувала плани на майбутнє. Та одного незвичайного ранку мої мрії обірвало одне страшне слово – «Війна»! Не можу без болю згадувати той перший день. Не можу без болю говорити про свої відчуття у перші хвилини, години, дні і ночі. Цей хаос, жах, безмежний страх оточував все навкруги… «Що це? – запитувало моє серце. – Що відбувається? Чи світ зійшов з розуму?» Питання, питання, питання з’являлися в моїй голові. Вони просили відповіді. Негайно! А де ж та правда? Хто її знає? Господи, підкажи!

Новини, новини, новини … Я не вірю, що це відбувається у моїй мирній країні. Я не хочу в це вірити!!! Це, мабуть, сон! Страшний сон! Так. Я зараз прокинусь, прокинусь – і все минеться, зникне в одну мить, - і все буде добре, як завжди!

Ні. Це не сон. Це ніби фільм жахів, який відбувається насправді… Я наче живу у другому світі, до цього часу мені невідомому. Я намагаюсь збагнути, що мені робити? Як бути? Яка моя роль у цих подіях? Що чекає кожного з нас?

Сирени… Нескінченні сирени виють страшним і пронизливим голосом, ніби висвердлюють мозок з голів людей. 

У моїй мирній країні – війна! Як це сталося? Чому? Паніка, біль, сльози, невідомість… Моя душа скам’яніла, закрилася, заховалася від темних хмар, що несуть смерть… Я хочу вільно дихати – і не можу! Я хочу знайти і побачити шлях, що виведе всіх нас із цього пекла! Я хочу вірити, що це – якась жахлива помилка, і її треба негайно виправити!

Не мають права вмирати діти, які щойно починають жити. Не мають права залишатися без домівки ті, які заробили свою старість. Не мають вмирати мої однолітки, чиїсь сини і доньки, чиїсь батьки, брати, сестри…

Та як зупинити того безумця, який замахнувся на місце Бога? Безумця, який вирішив, що має право розпоряджатися тисячами людських життів, сіяти зло, розруху, смерть… Встановлювати свій порядок у чужій мирній країні.

Моє село. Моє рідне село Чаплине! Про нього знали хіба що мешканці нашої області. Але тепер про нього знає вся Україна і все зарубіжжя. Я не знаю, як описати той День, коли земля мого села здригалася від ракет. Я не знаю, чи зможу знайти відповідні слова, щоб описати Пекло, яке відбувалося в день, коли вся Україна відзначала Незалежність…

Горе, розпач, кров, смерть – в одну мить прилетіли у моє рідне село… Чим же воно завинило тобі, безумцю? Чим завинили тобі діти, які в одну мить стали ангелами на небі? Я пам’ятаю ті важкі удари, які падали на моє незахищене село. Вони знищували не тільки домівки моїх односельчан, вони руйнували долі людей різного віку. Скажу чесно: з кожним прильотом страшні думки закрадалися у мій мозок. За себе, за рідних, за всіх!!! А потім – жахливі наслідки цих прильотів!

Я лише описала частинку того, що відбувається в моїй Україні з моменту початку повномасштабної війни. Дорогою ціною дістається нам Перемога, бо гинуть ті, хто мав жити, ростити своїх дітей, працювати на благо нашої держави. Вічна їм пам’ять і слава! Низько схиляємо голови перед всіма загиблими в ім’я Перемоги Миру !

Я вважаю, що кожен з нас повинен внести свою частку в те, щоб якнайскоріше скінчилася війна. Я свідомо працюю над собою, здобуваю знання з професії «Кухар,кондитер», щоб бути необхідною своїй державі.

Не зважаючи на те, що нещадні бої ведуться зараз під Покровськом, на Запорізькому напрямку, що є майже нашими сусідами, а також напади на Павлоград, Дніпро, Синельникове, ми твердо віримо у нашу Перемогу над ворогом!

І сила нашої Перемоги криється у єднанні всього українського народу: у взаємодії, у взаєморозумінні та взаємодопомозі. Лише Разом ми зможемо прогнати ворога з нашої землі, досягти нових висот і зробити Україну кращою для майбутніх поколінь. І всім цим керує, в першу чергу, величезна любов до своєї Батьківщини.
Бо вона у нас одна, єдина і рідна УКРАЇНА!