Станєва Інна, 9 клас, Оріхівський ліцей з початковою школою та гімназією імені Олександра Павловича Малінова Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Желяскова Світлана Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни… Тисяча ночей… Тисяча історій, що переплетені в суцільний кошмар… Війна вибила всіх нас із колії, перетворивши наші життя в нескінченну драму гіркого виживання, болю, довгих очікувань, надії, стійкості тощо. Це не життя, це є пекло!

Кожного дня думаєш: «А куди ж цього разу прилетить ракета?! Куди тікати, щоб захистити своїх дітей?! Адже діти – це наше майбутнє!»

Матері-українки емігрують з країни, бо хочуть урятувати те, що в них залишилося. А це – їхні діти! Будинку в них більше немає, бо ворог ущент розтрощив усе на своєму шляху; чоловіка забрали на фронт. Що їм робити тут?

Мій шлях у цій війні – це шлях мільйонів українців. Пам’ятаю той ранок 24 лютого, коли мене розбудив батько, кажучи: «Збирай хутко свої речі та документи: ви з мамою їдете за кордон, а я залишаюся захищати нашу Батьківщину».

На щастя, у нашому селі не відбуваються військові дії, тому ми вирішили лишитися.

З початку повномасштабної війни наш ліцей навчався дистанційно, бо в нас не було обладнано укриття. Навчання так і тривало деякий час, допоки укриття довели до ладу. Згодом ми вже були переведені на змішану форму навчання. Але нічим не можна замінить живу розмову та спілкування! Проте, як би там не було, ми продовжуємо допомагати нашим захисникам. Для цього влаштовуємо благодійні ярмарки, створюємо скрині для збору коштів для випускників минулих років, які сьогодні захищають нас від ворога.

Останнім часом я навчилася цінувати прості речі, на які раніше не звертала уваги. Я згадую, як ми з родиною відвідували мою старшу сестру з її  чоловіком, що живуть в Одесі, як ми гостювали в них, гуляли парком, їли морозиво, сміялись та ділилися своїми секретами...

Але настала війна – і все змінилося: ми не можемо так часто до них навідуватися.  Однак, коли ми до них приїздимо і чуємо звуки сирени, вимушені спускатися в підвал, щоб перечекати декілька хвилин, допоки минеться загроза й пролунає сигнал відбою. Зараз же я бачусь із сестрою раз на пів року, тому в мене серце розривається від того, що вона не приїхала на моє 15-річчя, яке я собі уявляла далеко не таким: зі сльозами, на далекій відстані… Так і сталося: 29 жовтня не всі члени моєї родини зібралися за столом на святі, якого я так довго чекала. Цього дня я так і не змогла задути свічки на торті, який власноруч приготувала би моя сестра…

Тепер я бачу світ іншими очима. Я знаю, що означає справжня війна, як важливо боротися за свою свободу.

Згодом я стала сміливішою, більш уважною до дрібниць. Навчилася жити в складних умовах, навіть тоді, коли вимикали світло на вісім-дев’ять годин. Але ми все це пережили й вистояли, адже нас нічим не зламати! Я навчилася цінувати кожну хвилину, кожен день, бо не знаю напевне, що може статися в будь-який момент. 

1000 днів – це дні, під час яких ми розуміємо та усвідомлюємо, що ми сильні і не здамося нізащо. У нас у селі не так страшно, як в Одесі, однак часто лунають звуки тривоги, а над нашими головами чути звуки шахедів, що літають уночі. Це страшно, звичайно, але не так, як там. І ось за те, що ми спокійно можемо спати вночі, безмежно дякую нашим захисникам!

Староста нашого села, Ірина Степанівна, піклується про підтримку наших захисників, організовуючі різні збори. Тому мешканці села постійно збирають гуманітарну допомогу та гроші для військових, відправляють їм усе це на передову.

Сьогодні ми, як ніколи, повинні бути згуртованими та дружелюбними, сильними й непереможними, щоб допомагати нашим захисникам. Адже ця війна – то є наша спільна трагедія, та й перемога повинна бути спільною!  Я сподіваюся, що всі повернуться з війни живими, а найголовніше – з перемогою, яку всі вже так довго очікують! Хай настане мир!