Дацко Дарина Віталіївна, 14 років, Славутицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Галуза Наталія Олександрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Це повинен бути сонячний, радісний, щасливий зимовий день…але цю ідилію порушувала незрозуміла тривожність. Той ранок 24.02.2022 року був як жахливий сон, в якому я й досі. Хочеться прокинутися, але ніяк не вдається… Прошу, благаю – розбудіть!!! Згадую, тільки но я прокинулася, у той ранок, я зрозуміла починається найстрашніше, що може бути в житті людини. Це війна! О, Боже! Захисти! Я вчила історію, і зрозумію, що це надовго і жертв буде багато.

Мої батьки дуже рано встали в той день, а я лежачи в ліжку не учувши будильника, адже потрібно збиратися та йти до школи, прокинулась від того, що почула гучні вибухи і розмови схвильованих батьків на кухні. Мама плакала… Моя життєрадісна матуся, яка випромінює тепло та світло – плакала! Що трапилося? Мій розум відмовлявся сприймати. Батько мій, військовослужбовець НГУ, вже був одягнутий у форму і швидко збирався, надаючи інструкції безпеки для нас.

Потім батьку зателефонував мій старший брат, Владислав Дацко, він також військовослужбовець НГУ як і тато вони працюють разом в охороні з ДСП ЧАЕС – це Чорнобильська АЕС. Мій брат повідомив, що на станцію зайшли танки військових рф, почалася війна! Тоді ми ще гадки не мали, що мого брата та його побратимів захоплять в полон російські окупанти. Хто вам дозволив, яке ви мали право приходити на нашу землю, хто вас чекав? Але це згодом…

Батько поїхав одразу на захист нашої неньки України. Чорнобильська АЕС вже була окупована, ми з мамою залишилися вдвох і не могли повірити в те, що це все насправді коїться. Господи! Боже! Зроби так, щоб це був страшний сон, зроби так, щоб я прокинулася. Нам було дуже тривожно, страх переповнював наші серця, ми збирали речі, але не розуміли навіщо? За що? Куди? Адже мив себе вдома на рідній землі. Питань було багато, а болю та страху ще більше. Ми вирушили до рідних бабці та дідуся за місто. І тоді я зрозуміла, ніякий це не сон, ніяка це не спецоперація, це – війна, кривава, несправедлива, огидна, вбивча війна! Та я не вірила до кінця, я не хотіла вірити в те, що це дійсно почалося, я не вірила і не хотіла вірити до кінця, я не хотіла вірити в те, що в 21 столітті може бути таке жалюгідне знищення народу, стирання з лиця Землі нації. Всю мою надію, дитинство, родинний затишок, щастя та спокійне життя в мене забрав саме той ранок. Я відчувала дуже сильний страх, я боялася втратити все що для мене найдорожче. Потім відчай, усвідомлення і нарешті прийняття ситуації.

Але з часом я почала аналізувати, робити висновки і відчувати сильну, неконтрольовану ненависть до усіх росіян та окупантів на нашій землі, рідній Україні, що вбивають, катують, руйнують долі людей та країни… Я чула страшні вибухи, які знищували Чернігів, Михайло-Коцюбинське, Пакуль…Я бачила їх в моєму містечку, яке було в окупації, та ми вистояли не здалися! Ми вже ніколи не будемо такими як раніше. Наше життя поділене на «до» і «після», а на сьогодні так зване «життя на стопі». В мене вкрали дитинство. Знищили мрії. Моє серце обливається кров’ю, Боже, захисти нас всіх. Допоможи пережити, дай сили витримати! Ми ніколи не забудемо те, як в нас відібрали мого брата, якого ми чекаємо, молимось за нього та намагаємось витягнути звідти з того клятого полону вже як 8 місяців і по сьогоднішній день. Що він зробив? В чому винен? Тримайся рідний! Ти тільки тримайся!!! Також щомиті чекаємо тата додому, та хвилюємося за нього. Війна зруйнувала наше життя вона пройшлась катком по наших душах і долях. Зруйнувала все. Наше життя інше, воно зруйноване, але ми встанемо з колін! Дуже мотивує фраза нашого президента: «Навіть після найтемнішої ночі настає світлий ранок».

Вірю, що настане якнайшвидше світлий ранок, повернеться мій братик додому, тата буде поряд! Мама ніколи не плакатиме!

Віримо в перемогу в ЗСУ, НГУ, ТРО в наших всіх «Воїнів Світла» і Бога!

Слава Україні!

Героям Слава!