Іволга Карина

Березнівський ліцей №1 ім. Миколи Буховича                       

 “Війна. Моя історія”

    Для мене і моєї сім'ї війна почалася ще в чотирнадцятому році. Коли люди на заході жарили шашлики, люди у Донецькій та Луганській областях ховалися у підвалах та мріяли хоча б про склянку чистої води, коли над їхніми головами літали ракети. Ми, мирне населення, хотіли лише жити, жити у мирі. Але у нас не питали, чи хочемо ми цієї війни, до нас прийшли люди з автоматами і поставили свої умови, і люди, схиливши голови із сльозами на очах, виконували те, що ті нелюди хотіли. Кожен знав, від маленьких дітей до пенсіонері, що заперечити людям  у “паганах”, означає – відчайдушна смерть….

     20:38 23 лютого 2022 року 

Мама - “Алло. Привіт, ну що ви там? Як школа? Що там на тренуваннях…?”

Я - “Привіт. У мене сьогодні все супер, але я дуже скучаю за тобою. Коли ти вже приїдеш?...”

…

Мама - “Добре, добраніч, завтра перед школою наберу вас. Цілую, люблю, і добраніч. Люблю вас сильно”

    24 лютого 2022 року

Ми як тиждень почали навчатися очно у школі, до цього у нас був карантин. У понеділок, вівторок та середу я мала у школі фізкультуру, тому одягла спортивні костюми, все не могла дочекатися четверга, щоб одягнути нову кофту, яку кілька тижнів тому купила з мамою на секонд хенді.

І от настав той довгожданий четвер. Я із меншою сестрою та меншим братом прокинулася близько сьомої години ранку. Вдома ми були лише з бабусею. Мої батьки часто їздили на заробітки до Польщі. Моя сім'я була не багата, але ми ніколи не були голодними, ми не ходили босими, до нас завжди приходив Дід Мороз на новий рік. Мої батьки працювали по 12 годин, щоб ми були щасливі. І 24 лютого вони були за кордоном.

Десь о 7:45 ми сідали снідати, аж раптом я почула телефонний виклик, до мене зателефонував мій тренер з плавання, і сказав, щоб ми нікуди не йшли, бо почалася війна. Я і досі пам'ятаю той день, як я викрикнула: “Щоооо ВІЙНА?”.

Моя бабуся одразу увімкнула телевізор і тоді все стало ясно. Ми одразу зателефонувати батькам. У шкільних групах одразу з'явилося повідомлення. А через кілька годин у нас по вулиці почали рухатися колони танків. Спершу я намагалася їх порахувати, але згодом збилася з рахунку. Помню як люди виходили на вулицю і знімали все це на відео, тоді ще ніхто не усвідомлював, що буде далі.

Нам говорили, що це закінчиться через три дня. Але на четвертий стенди у магазинах були вже пусті. Тоді моя мама і вирішила нас терміново забрати. Вона приїхала 28 лютого, а 29 ми були уже в Кракові. 

       1 березня 2022 року

Нас поселили до похилої пари. Вони постійно посміхалися та хотіли нам допомогти. Але я, яка не знає ні польської, ні англійської, нічого не могла їм пояснити. У той же день, як ми приїхали, ми знайомимося з із дітьми (вони уже дорослі та мають свої сім'ї) цієї пари, які у майбутньому нам допомагають в прямому сенсі стати на ноги. 

      3 березня 2022 року

Я із меншою сестрою переселяюся у гуртожиток у центрі міста. До цього ми жили за містом. Нас влаштовують до спортивної школи, куди ми будемо ходити найблищі 3 місяця.

Без мами, без знання мови, у чужій країні, ти залишаєшся сам із меншою сестрою, за яку несеш відповідальність. Звучить як епізод з американського фільму, хотіла б, щоб це була правда, але ні, це моє життя, у якому у мене лише одна мета, і це вижити.

Наступного ранку ми повинні уже бути на тренуванні, яке починається о 5:30, їхати нам до школи приблизно годину, тому прокинутися ми повинні близько 4:00 ранку. Це було не аби яке випробування для мене. Нова школа… Ми поверталися додому лише о 21:00. Тоді я готовила вечеряти для себе і сестри, і снеки їй в школу, щоб вона не була голодною. 

Мені було так складно… У свої пятнатнадцять я відчувала себе морально змученою на 50. Кожного дня вночі я плакала, тому що вважала: не справедливо, що маленькі діти у Маріуполі, і не тільки, помирають, а я маю можливість спати у теплому ліжку, та у мене над головою не літають ракети. Я плакала до того моменту, поки у мене не закінчуватися сльози та сили. І так три місяці підряд, поки я не зустріла нових друзів….І от з того моменту все змінилося. 

……Я влаштувалася у свої 15 з друзями на роботу. Ми прибирали квартири після ремонту. Працювала я там близько двох місяців, часами волонтерила та допомагала українцям. І так було до моменту, коли мене не забрали в лікарню. Мені зробили операцію, і через кілька днів мене виписали. Після того я перестала працювати на місяць. 

    Я ніколи не забувала, що відбувається в Україні. Я плакала, переглядаючи у фейсбуці новини, що знову чийогось сина, брата, чоловіка везуть у моє місто, і така інформація була щодня. Я боялася уявити число людей, які загинути лише в Маріуполі. А діти, які залишилися сиротами, скільки їх?

1 січня 2023 року померла моя бабушка. ЇЇ знайшли задубінілою на землі. ЇЇ привезли у лікарню і там вона померла. Вона не захотіла з нами їхати із Донецька. Ми довго не могли її похоронити, адже всі родичі уже давно виїхали. Я плакала. Багато плакала….

     Уже як два роки ми із сім'єю живемо окремо один від одного через війну. Але у мене навертаються сльози на очах, коли згадую, як ми всі разом святкували новий рік. Як ми вставали вранці, і як перед телевізором  мама нас запліта в школу. Як ми снідали обідали і вечеряли всі разом, за столом тіснившись у маленькій кухні. Я би все віддала, тільки щоб повернути той час назад. Мені так боляче ці моменти згадувати.

Я відчуваю, що я уже давно не дитина, дитинство у мене забрали, і забрали його назавжди.

Залишилися лише моменти. Пишу ці рядки із сльозами на очах. Із дитинства я незабула все ще мріяти. Я щохвилини мрію, що це сон, і зараз  я прокинуся він того, що мама у сніжний день мене будить у школу. Вірю в те, що прокинуся у 2019 році, який от ще недавно настав, і всі ще живі…це лише сон…найстрашніший мій сон…