Ковтко Антон

Миколаївський ліцей №60, 9-Б клас

Вчитель: Мартиченко Тетяна Миколаївна

«Війна. Моя історія»

         Чи розумів я значення слова «війна» до лютого 2022 року? Напевно, що ні. Ми знали про війну на сході країни, про біль і страждання людей, ми читали в книжках про бойові подвиги в історії. Але відчути війну я зміг тільки на власному досвіді.

         Моя історія почалась ввечері, 23 лютого 2022 року, саме тоді я готувався до контрольної роботи з історії України, яка повинна була бути на наступний день. Але ранок наступного дня приніс всім нам жахливішу звістку, яка змінила історію моєї держави. Слова мами назавжди залишаться у моїй пам’яті: «Антоне, почалася війна! Піднімайся швидше!». Спочатку я подумав, що це жарт. Але дивлячись їй у очі я все зрозумів. Мама залишилась вдома разом зі мною. Папа вирушив на службу, побачилися ми з ним лише за місяць… 

         Того ранку вперше почули вибухи, почались телефонні дзвінки, сусіди і знайомі почали швидко залишати місто, деякі панікували, інші навпаки заспокоювали, що це помилка «росія не може цього зробити і все скоро закінчиться». На полицях в магазинах і супермаркетах не залишилося їжі, всі стояли в чергах до аптек. Місцеві чоловіки згрупувалися в територіальну оборону і розпочалося укріплення блокпостів. Це все нагадувало зйомки якогось бойовика.

Ми разом з однокласниками переписувались у шкільній групі, ділилися враженнями, але ще тоді ми навіть здогадатися не могли, що буде попереду. За декілька місяців ми навчилися розрізняти звуки ракет і літаків, «приходів» і «виходів», використовувати правило «двох стін» при укритті, спати на підлозі, ходити вночі без світла, швидко реагувати на звуки тривоги. А найголовніше – радіти ранку наступного дня! І знову готуватися до найстрашнішого… 

         Наше місто щоденно і вдень, і вночі зазнавало ударів від росії. Коли ми почули про перших загиблих, то я зрозумів, що це і є війна. Жах і біль. Побачив зруйнований корпус рідного ліцею, наче втратив частку себе. Коли ракетою був зруйнований будинок на сусідній вулиці, а неподалік від нашого будинку був приліт, я відчував страх. Потім це почуття зникло, а натомість з’явилася люта ненависть до ворога. Неможливо пробачити забрані життя і зламані долі. 

Моє славне місто-герой! Я пишаюся кожним, хто стримував ворога і не здав місто. Завдяки нашим воїнам я можу навчатися у своєму місті, хоч і дистанційно, але вдома. Мій тато є для мене прикладом мужності і я пишаюся ним! Звуки тривоги лунають так само щодня, війна не скінчилася, але ми – українці є сильною нацією, нас не здолати. Моя історія триває далі. Дякую за це!