Життя змінилося повністю. Інколи здається, що все, що було до повномасштабного вторгнення, було лише сном. Наша квартира повністю знищена окупантами. Ми не виїжджали за кордон, але за ці два роки змінили два міста України, в яких намагалися почати життя заново.

24 лютого 2022 року ми прокинулися о 4:20 від вибухів. Мій чоловік лише за декілька днів до цього повернувся з відрядження, тому нам пощастило бути всією родиною разом. Було страшно. Паніка, нерозуміння і одна думка - як таке взагалі може відбуватися?

Донька вийшла з кімнати, а я сказала їй, що до школи вона сьогодні не йде, тому що почалася війна. Вона просто тихо прийняла ці слова.

Найстрашнішим, напевно, був день, коли ми вибиралися з міста. Це вже не був звичайний вибір. Потрібно було вирішити - залишитися там і, можливо, померти або спробувати врятуватися.

Психологічно важко завжди. Дуже важко було прийняти втрату всього, що ми мали, неможливість бачити рідних і близьких. В один день ти розбитий на шматки і дозволяєш собі поплакати. А потім збираєш себе докупи і йдеш далі. Надія дає сили. Допомагає і робота - вона забирає багато часу і не залишає можливості постійно думати про пережите.

Місто було розграбоване. Запаси продуктів у нас були, але інколи від страху і втоми просто не хотілося їсти. Та й готувати було дуже небезпечно через постійні обстріли.

Особливо важко було з водою. Ми топили сніг, збирали дощову воду, зливали воду із системи опалення. Чоловіки декілька разів пробивалися до криниці, ризикуючи собою заради найнеобхіднішого.

У мене досі залишилися ключі від нашої квартири. Самої квартири вже немає. Але ці ключі я не можу викинути.