Валерія Кошелєва, 7 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №29 Луцької міської ради"

 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сущук Оксана Іванівна

 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

 

Коли почалася повномасштабна війна, я думала, що розумію, що таке страх. Але перша ніч під обстрілами показала: ніхто не розуміє цього, доки не почує, як повітря розривається на шматки, і доки не побачить, як тінь від вибуху на мить закриває все небо.

Ми прокинулися о четвертій ранку. Мама вже стояла біля вікна, мовчки дивлячись на темне ранкове небо, яке було гучним від звуків війни. Тато вийшов на балкон – холодний бетон під ногами, різкий запах пороху в повітрі. Він мовчки дивився на небо, де десь далеко миготіли гради, і сказав лише одне слово: «Війна».

Наступного дня ми вирішили поїхати до лісу. Наша дача, куди завжди їздили лише влітку, тепер стала нашим домом. Тут було тихо. Занадто тихо. Жодного звуку машин, жодного сміху дітей – лише шелест дерев і далекі вибухи, які долинали з міста.

Тато ніколи не був військовим. Він був звичайним чоловіком, який до цього дня думав лише про роботу, про те, щоб виплатити іпотеку, і про плани на літо. Але тепер усе змінилося на «до» і «після». Через тиждень він уперше поїхав до міста. Мама залишилася зі мною, адже боялася, що може статися щось небезпечне. Тато об’єднався з іншими військовими, волонтерами, знайомими. Разом вони розвозили гуманітарну допомогу: крупи, ліки, ліхтарики, консерви – усе, що вдавалося знайти. Одного разу він ледь не потрапив під обстріл. Ракети летіли над містом, гул був страшним, але, на щастя, тато залишився неушкодженим.

Грошей у нас вистачало, і тато витрачав їх, скільки було потрібно. На дрони, бронежилети, тепловізори. Він ніколи не шкодував ресурсів, бо вірив, що робить це для нашого майбутнього. Ми віддавали машини, навіть квадроцикли, щоб військові могли їх використовувати на передовій. Наші друзі теж багато донатили та продовжують це робити. Багато з них стали волонтерами, допомагаючи переселенцям і військовим. Ми з мамою теж долучилися: віддали більшість речей тим, хто цього потребував. Наші знайомі готували їжу для військових, і серед них було багато тих, хто пішов на фронт. Кожен допомагав, як міг.

Ми переїжджали багато разів: то через обстріли, то через те, що не могли більше спати у підвалі, то просто тому, що треба було бути ближче до безпеки. Але що б не відбувалося, тато, та інші знайомі продовжували допомагати. Якщо не гуманітарна допомога, то донати.

Батько моєї подруги пішов у Третю штурмову бригаду. Він боровся за майбутнє України до останньої хвилини. Цей герой загинув, але зробив великий внесок у нашу незалежність.

Це не історія про героїв із книг чи фільмів. Це історія про звичайних людей, які в надзвичайних обставинах роблять усе можливе. Кожен по-своєму. Кожен настільки, наскільки може. І саме в цьому – у цій мозаїці великих і малих вчинків – живе наша спільна надія. Надія, що колись ми знову прокинемося від сонячного проміння, а не від вибухів. Що наші діти боятимуться лише темряви, а не сирен. Що слово «війна стане лише сторінкою в підручнику історії, а не частиною щоденної реальності.

Ще я згадую, як тато розповідав мені історії про нашу сім’ю. Він казав, що всі покоління завжди боролися за правду. «Ти маєш завжди бути чесною із собою та людьми», – говорив він. І я пам’ятаю ці слова кожного разу, коли стикаюся з труднощами. Мій тато,знайомі, рідні, друзі – не герої у традиційному розумінні. Вони просто люди, які завжди були поруч, підтримували і робили те, що вважали правильним. І я впевнена, що саме такі люди – наша сила!

Коли я думаю про нашу країну, я відчуваю гордість. Гордість за тих, хто бореться на передовій, за волонтерів, за всіх, хто допомагає. Гордість за свою сім’ю.І хочеться вірити, що одного дня все це скінчиться. Що ми зможемо повернутися до нормального життя, до сміху, до радощів. І ми обов’язково відбудуємо нашу країну – разом, крок за кроком.