Артем Садовніков, 9 клас, Сигнаївський ліцей Шполянської міської ради об'єднаної територіальної громади Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бойко Наталія Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я жив у Херсоні — місті сонця, теплого вітру з Дніпра, кав’ярень із найсмачнішими круасанами та найкращими друзями. Але зараз, коли я згадую Херсон, перед очима не мирне місто, а сірі будні війни, тривоги, темрява та холод. Усе змінилось тієї ночі. Подія, яка розділила моє життя на "до" і "після". Подія, яка навчила мене, що найбільша сила — це допомога. Особливо, коли вона приходить, як промінь світла у темряві.

24 лютого. Я ніколи не забуду цю дату. Ніч. Було тихо, як завжди. Ми з Марією Пуліною, моєю найкращою подругою, щойно ввечері попрощались у чаті, пожартували, як зазвичай. Але о 4:30 ранку мене розбудив звук, схожий на землетрус. Потім ще один — гучніший. Шибки затремтіли. Мама закричала з кухні: «Максиме, вставай! Швидко!». Тато увімкнув новини — війна. Війна. Це слово лунало в голові, як набат.

У паніці всі метушились, хтось кричав у під’їзді, у когось — істерика. А я лише одне хотів знати — чи все добре з Марусею. Написав їй. Через кілька хвилин вона відповіла:

— Ми з бабусею в бомбосховищі. Дуже страшно. Але я тримаюсь. А ти?

— Я з родиною. Теж страшно, але я з тобою. Ми це переживемо, обіцяю.

Місяці йшли. Війна ставала реальністю. Перші тижні ще працювали магазини, люди виходили на вулиці, хоча й насторожено. Але з кожним днем усе більше вікон темніло, усе менше голосів лунало на вулиці. Ми з Марусею писали одне одному щодня. Вона жила з бабусею — Ганною Петрівною, вчителькою на пенсії. Справжня мудра жінка, яка навіть у найстрашніші моменти заварювала чай з м’ятою й казала: «Діти, ми вистоїмо. Ми сильніші, ніж здається».

Одного ранку, влітку, я отримав повідомлення:

— Максе, допоможи мені, будь ласка. Можеш вийти?

Я зрадів, як дитина. Вибіг із дому. Біля під’їзду стояла Марія з великою сумкою. Виглядала трохи втомленою, але очі світилися.

— Що сталося? — спитав я.

— Мене родичі запрошують у Київ. Там трохи спокійніше. Ми з бабусею вирішили, що мені краще виїхати. Можеш допомогти дійти до автовокзалу?

— Звичайно.

Ми йшли мовчки. На серці було важко. Я не хотів, щоб вона їхала, але розумів — так буде безпечніше. Перед тим як вона зайшла в автобус, вона витягла з кишені маленьку листівку.

— Це тобі, — сказала тихо. — Якщо чесно, я писала її ще кілька тижнів тому. Але не наважувалась дати. Дякую тобі, Максе, за все. За твою підтримку. За те, що був поруч навіть тоді, коли здавалося, що світ валиться. Ти — неймовірна людина. Я ціную тебе більше, ніж можу сказати словами.

Я розгубився. Взяв листівку. Стис її в долоні, як щось дуже цінне. І лише сказав:

— Повертайся. Будь ласка.

Ми обійнялись. А потім автобус поїхав. Я стояв ще довго на місці, навіть коли вона вже зникла з поля зору.

Минуло кілька тижнів. Я отримав повідомлення:

— Максе, я не повернусь. У Києві безпечніше. Мені важко це казати, але… бережи себе.

Я довго не міг знайти собі місця. Було порожньо. Без неї все стало іншим. Але війна не зупинялась. І небезпека зростала. Щодня — нові обстріли. Щодня — страх.

Одного дня батько повернувся додому з серйозним обличчям.

— Є евакуація. Останній рейс. Потім — ніхто нічого не гарантує. Ми їдемо.

Я не вірив, що ми залишаємо рідний дім. Але розумів — інакше не можна. Я зібрав речі, поклав у рюкзак найнеобхідніше. І листівку від Марії.

На вокзалі було багато людей. Хтось плакав, хтось стояв у ступорі. І серед усього того хаосу ми побачили його! Він був одягнений просто — у темну куртку, бронежилет, на плечі — аптечка. Але у його очах — спокій, впевненість і тепло. Він підійшов до нас:

— Ви їдете на Вінниччину? Я — Олег. Я ваш супровід. Не хвилюйтесь. Я не дозволю, щоб із вами щось сталося. Ви в безпеці.

Його голос — глибокий, рівний. Наче голос з неба. Мама стишилась. Тато стис йому руку. А я дивився на нього і розумів — переді мною не просто людина. Це — янгол, посланий нам у найтемніший час. У дорозі Олег допомагав кожному: стареньким, дітям, тримав на руках чужу дитину, коли її мати не могла більше. Коли одна бабуся впала, він ніс її на руках до автобуса. Коли татові стало зле, він миттєво дав йому воду та ліки. Він не підвищив голосу жодного разу.

Він був ніби світло серед ночі.

Я підійшов до нього, коли ми вже приїхали. І сказав:

— Дякую вам. Ви навіть не уявляєте, що ви для нас зробили.

Він усміхнувся:

— Я просто роблю, що можу. А справжня сила — у вас. Ви вижили. Ви пройшли це. Живіть. І не втрачайте віри.

Зараз ми у безпеці. Мама знову усміхається, тато жартує, а я… Я читаю листівку від Марії щовечора. І молюсь за Олега — нашого янгола допомоги. Тепер я знаю: світ тримається не лише на зброї чи уряді. Він тримається на людях. На тих, хто подасть руку, коли ти на краю. Подія, яка змінила моє життя — це не лише початок війни. Це сила допомоги. Це рятівник, який став світлом у темряві. І я обіцяю: коли настане мій час, я теж стану для когось тим, хто допоможе. Бо добро — наймогутніша зброя.