Петрова Єлизавета, 11-а клас, Печерський ліцей №75

Вчитель, що надихнув на написання есе — Пошванюк Надія Степанівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вперше це сталося навесні – 10 років тому, в Донецьку. 

Мої спогади розмиті, не пам'ятаю моменту, як наша сім'я тікала, як ми їхали, і що відчувала. Пам'ятаю лише, як, оселившись у родичів, я сиділа в мами на руках та плакала.

Згодом, батьки мені розповіли, що трапилось. Почалася війна. Тоді було вперше, коли попросила замість мультиків увімкнути новинний канал. Того дня і подумати не могла, що може спіткати горе гірше.

Ішли роки, а з ними почалося і нове життя. Плин часу певною мірою витіснив з мене дитячу образу та тугу за минулим. Повністю російськомовне середовище стерло такі необхідні кордони між хорошим та поганим. Мені було важко зрозуміти, чому вдома та з друзями спілкуюся однією мовою, а в школі та на вулиці – іншою. Уроки історії України були єдиним, що регулярно мало мені нагадувати про натягнутість політичних відносин. Що я ходжу по дуже тонкій кризі, розмовляючи, вживаючи, та розповсюджуючи російське. Але мною це сприймалося не серйозніше буденних батьківських нарікань. Мовляв: «Я краще знаю і що мені з того буде».

На жаль, тим, що, зрештою, змінило мою думку назавжди, стала двотижнева окупація мого міста російськими військами.

Переляк, жах від можливості втратити рідних, будинок, життя... Ворожі військові, що нишпорять та грабують домівки. Десятки розстріляних автомобілів; і міни, розкидані на дорозі та замасковані під пакування цукерок.

На жаль, тим, що змусило мене подорослішати, стали нескінченні фотографії зруйнованих будинків, нескінченні новини про загиблих.

На жаль, тим, що змусило переосмислити своє життя та почати діяти для багатьох українців, стало повномасштабне вторгнення росії. 

Зараз за вікном волає сирена, подекуди лунають вибухи. Другий рік підряд, війна – частина повсякденного життя. До буденних хвилювань громадян України, таких, як робота та навчання, додався – страх. Страх, що жахає причиною, тривалістю та повсякденністю. Додалися безсонні ночі. Ночі, коли вслухаєшся у найслабший звук, у надії не почути зловісного свисту в небі. Додався і біль. І смуток, і туга, і скорбота, і жаль, і ненависть, ненависть, ненависть…

Цей досвід, це горе ми не забудемо ніколи! Але це стане початком для чогось нового. Підштовхне до розквіту, переосмислення культури. Усвідомлення себе як нації, як окремої та самостійної! Усі рядки, що написані поетами, революціонерами та опозиціонерами, стануть зрозумілими від початку й до кінця! Усі гасла про єдність залунають знов, народ об’єднається не тільки під єдиним горем, а під єдиною, сильною – рішучістю!

Війна змусила мене ненавидіти, але вона ж змусила мене полюбити й почати цінувати. Полюбити кожну спокійну мить, кожен зроблений крок, кожне своє намагання. Цінувати життя! Цінувати життя кожного, хто зробив та робить величезний внесок у країну. Цінувати, врешті, мир. Той, за який ми боролися. І боремoся! І боротимемось!

Ми боротимемось за те, щоб Україна не стала нам за “велику руїну” (Т.Г.Шевченко)!

Я боротимусь за своє майбутнє, за культуру, мову, навчаючись.

Я боротимусь, допомагаючи армії захищати Україну.