Єгор Іващенко, 9 клас

Плехівська гімназія Оржицької селищної ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Яковенко Олена Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна доторкнулася до кожного серця в Україні. До мого 15-річного також. Одного разу я побачив, що моя мама плаче. Я хотів її втішити. Але коли дізнався про причину її сліз, то наче втратив відчуття реальності. Незважаючи на свій досить дорослий вік, я відчув себе абсолютно безпомічним. Того дня ми дізналися, що навіки втратили рідну людину, мого дядька Ігоря Федоренка. Я не часто зустрічався з ним, але всі рідні відгукуються про дядька Ігоря як про людину добру, чуйну, готову завжди підставити своє мужнє плече. Таким пам’ятатиме завжди його і моя мама.

У війни безліч облич. Але немає жодного привабливого…
 

Кілька років тому моя сім’я змінила місце проживання. На щастя, це не було пов’язано з війною. А нещодавно вранці ми дізналися про те, що у селі, де я народився, упав безпілотник. Зранку я ішов до школи, як і звичайно. Але мене зупинив тато і повідомив, про падіння дрона у нашому рідному селі. Я ніколи не вважав себе боягузом або слабкодухим. Але в той момент я відчув справжній страх, всередині усе похолонуло, а ноги відмовлялися іти. Я думав про друзів дитинства, наших далеких родичів, про людей, які там залишилися. На якій відстані від травм чи загибелі вони були цієї ночі? Напевно, саме такий вигляд в реальному житті має слово «пощастило». 
 

Після загибелі дядька мама стала більш тривожною. І мене це лякає. У мами хворе серце. Її велике, любляче, ласкаве материнське серце не витримало випробування війною.

Лави захисників України свого часу поповнив і мій старший брат Ярослав. Я пишаюся ним і часто прошу розповісти про реальні картини війни. І він розповідає…а я відчуваю, що це тільки невелика частина його воєнних спогадів. Але є такі куточки його пам’яті, куди він не впускає нікого. Чи то береже нерви своїх рідних, чи то не хоче знову переживати відчуття страху і болю. Мій брат ніби такий, як і завжди, такий, яким я знав його з дитинства. Та водночас це зовсім інша людина. Я не знав, що війна так докорінно може змінювати людей. 
 

Чи змінився я за ці роки? Напевно. Просто себе збоку не побачиш.

Але постійні тривоги, новини про загибель бійців, серед яких є рідні і знайомі мені люди, години, проведені в укритті, іноді ще й у повній темряві, не могли не змінити мій характер, світогляд, ставлення до життя. До початку війни я ніколи так часто не замислювався про можливість втратити найрідніших людей. А тепер тривога за їхні життя і здоров’я постійно відчувається ніби десь там, в куточках моєї свідомості. І позбутися від неї я не можу. Та, напевно, і не зможу уже аж до того часу, поки не почую: «Мир! Ми перемогли!» Війна має безліч облич. І кожне із них потворне…