Ніна Іванівна насилу перенесла бойові дії, що почалися. Їй доводилося виживати без зручностей і продуктів харчування. Каже, що тепер особливо цінує прості побутові умови: воду, світло, тишу ...

Війна для мене – це страх, звичайно. Будинок пошкоджений, гараж згорів. Я це все бачила.

А в перший день війни якось всерйоз ми це не сприймали. Думали, хтось бавиться, а потім вже зрозуміли, що стали стріляти. Війна – не дай Бог нікому, навіть ворогу не побажаю.

Летять ракети через нас і думаєш: влучать – не влучать? Перший час якось не думали, що все серйозно. А потім стали ховатися – дома горіли, людей вбивало. В підвалах сиділи і спали там, ночували.

До мене приходили сусіди, ми обговорювали: як можна вбивати людей, не знаючи за що. Якось не хочеться навіть це згадувати. Коли по телевізору показують перестрілки, військові дії, я просто говорю: «Господи, дай Бог всім терпіння і розуму тим, які розв’язують цю війну». Не хотілося б нікому це пережити.

Коли вже мирні переговори в 2015 році пішли, ми раділи всі. Якось засмучений стан вже був, навіть не хотілося жити, тому що війна, ракети, міни летять, гараж загорівся, а ми боялися, що і будинок згорить. Дуже важко пережити війну.

Це залишилося на все життя. Кожен день страшно. Як п’ята година починається, шоста година, так ми вважаємо, що знову пішла війна. Біжимо в підвал, сидимо там, ні світла, ні газу. Харчування яке було? Нічого ніде не купиш. А деякі залишалися ще з дітьми, так це взагалі страшно.

Я не переїжджала нікуди, вважала, що все це жарти. А потім, коли вже пішло все, куди ж їхати? Не можна все залишити і поїхати.

Зараз цінуєш час миру: і вода є, і газ є. Навіть коли газ вимикають, думаєш, та що там вже. Люди обурюються, що два дні газу не буде. Ми жили місяцями без газу, а я взагалі не вміла топити вугіллям і дровами. І так напівголодом жили. А зараз, звичайно, ціную. Подрузі своїй кажу: «Ти вважай, що газ є, світло є, вода є – все нормально, війни немає, Валя, значить, все добре».