Ми весь час знаходилися вдома, нікуди не виїжджали. У мене на руках було троє дітей. Куди з ними їхати? Зірватися з місця для мене було неможливо.

В 2017 році під час обстрілу селища у нас в домі були вибиті вікна. Ми відновлювали своїми силами.

Доводилося сидіти в підвалі, коли були сильні обстріли. Маму на вулиці поранило в руку. Вона місяць лежала в лікарні, тому що осколок пройшов через всю руку, від ліктя і вийшов в районі кисті. Дірочка була в районі ліктя, а його витягали з кисті. Лікарі сказали: «Осколок пройшовся по кістці і роздробив її всередині». 

Наймолодшому тоді було два роки, середній дитині – три, Сабіні одинадцять. Діти сиділи в підвалі. Там були люди, всі розмовляли, горіли свічки. Вони були ще маленькі і не розуміли. 

Війна вплинула на наше життя, не було світла, газу, довелося придбати нову техніку, щоб ліквідувати ці наслідки. До війни у нас не було кип’ятильників, думали, що живемо в XXI столітті, не було свічок. А вийшло так, що все це мені знадобилося. Роботу я не втрачала, як працювала в школі, так і продовжую працювати.

Досі не відчуваємо себе в безпеці. Обстріли бувають і о четвертій ранку. У липні 2021 року були дуже сильні обстріли. Стріляють, а будинок підстрибує.

Мріємо про спокійне життя, про подорож куди-небудь, подивитися, що світ складається не тільки з війни, десь є прекрасне світле майбутнє. Зараз живемо одним днем. Якщо є можливість зараз насолоджуватися життям, потрібно це робити. Будуємо плани, але без оптимізму.

З 2014 року ми отримували гуманітарну допомогу. Нам давали пакети від Фонду Ріната Ахметова, приїжджала [організація] «Людина в біді». Ця допомога підтримала нас у важкі моменти.