Ольга Петрівна шість місяців жила в окупації у рідному Енергодарі

Як і більшість українців, я з чоловіком була вдома, ми готувалися до робочого дня, але дізналися, що почалась війна. Спочатку було дуже важко оговтатися від почутого, адекватно сприйняти ситуацію і взяти себе в руки.  Нас охопив страх за доньку, яка жила за шістсот кілометрів від дому, а ще - за стареньких батьків.

Я хотіла всіх забрати в Енергодар, бо було стійке переконання, що найбільша в Європі атомна станція буде захищена, але третього березня місто було в окупації – це був шок.

Ніхто не вірив, що місто, люди, атомна і теплова електростанції абсолютно беззахисні й захоплені ворогом. Нас охопила злість та відчай. Так почалися довгі місяці окупації.

Далі ми були ще більше здивовані, адже люди, з якими ми працювали поруч, почали погоджуватися на співпрацю з окупантами. Вони легко, без жалю, здавали шкільне обладнання. Це тримало нас у страху, що нас теж можуть здати ворогу, тому ми виїхали з міста шостого вересня.

Спочатку в окупації в Енергодарі було важко, бо ціни злетіли в шість разів. Всі магазини зачинилися ще в перший день війни, або весь товар було розкуплено. Втім, найстрашніше було через пусті аптеки. Я не могла купити таблетки, коли у мене почав підійматись тиск. 

Ми всі були змушені взяти себе у руки, щоб не захворіти. У період окупації у місті почали з’являтись продукти та ліки з Росії, але ми намагались їх ігнорувати, тому перейшли на овочі та фрукти з нашого базару.

Дуже вдячна людям, які не підіймали ціни - так і вижили. Гуманітарної допомоги від ворога не отримували, і гривні на рублі не обмінювали.

За шість місяців окупації я відчувала страх, відчай та оптимізм.

Найбільше мене зворушили очі українського солдата та український прапор на його формі, коли перетнули сіру зону після Степногірська. Ці очі пам'ятатиму ще довго.

На щастя, робота в мене є. Я вчителька української мови та літератури. Змінювати професію не планую. Хочу прикласти максимум зусиль, щоб викладання мого предмета виховувало справжніх патріотів України, щоб мої вихованці були гідними людьми.

Про трагічні події мені нагадує мій Енергодар – це було місто щасливих людей, яке перетворилося на пораненого, понівеченого, обгорілого птаха. Коли я пройшлася містом після чергового обстрілу - не вірилося, що це відбувається з нами, в нашому Енергодарі. Але Енергодар - це Україна, так було і так буде.