Лаврентьєв Дмитро, 10 клас, Новоселицький ліцей № 1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Житарюк Уляна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мої підліткові роки вбито війною…

Моє рідне місто – Запоріжжя. Тут я народився, виріс, пішов у садочок, школу. Ходив на бальні танці, радів життю, усміхався, а часом посміхався...

Але все змінилось 24 лютого, коли сталося російське повномасштабне вторгнення в Україну.

Напередодні ввечері я відпочивав та почув про те, що в країні оголосили надзвичайний стан. Ми з мамою з тривогою лягли спати, а прокинувшись вранці, у новинах почули, що прилетіла ракета в наш аеропорт.

Після цього ми зібрали тривожну валізу, про всяк випадок. Через декілька годин оголосили повітряну тривогу. Ми негайно тепленько одяглись та пішли в укриття.

Укриття знаходилось у підвалі школи, яка була поблизу нашого дому. Там було незатишно: не було питної води, вентиляції, санвузла. Повітряну тривогу скасували приблизно через годину, але люди не розходились та залишались в укритті тому, що було чути десь далеко вибухи.

Загалом ми просиділи в укритті 4 години. Прийшовши додому, заклеїли всі вікна, щоб вони не розлетілися під дією вибухової хвилі.

Більше в укриття вирішили не ходити. Під час повітряних тривог перебували в спільному закритому коридорі між двома квартирами. Там  поставили стільці та разом із сусідами пережидали небезпеку. Повітряні тривоги були дуже часто, переважно вночі, і ми практично не спали.

Так відбувалось упродовж 7 днів.

Одного вечора ми почули з новин, що захопили Запорізьку АЕС і вирішили, що треба їхати в більш безпечне місто. У нас були знайомі в м. Новоселиця Чернівецької області, з якими домовились про переїзд.

Але все було не так просто: прямого потяга із Запоріжжя до Чернівців не було, автобусом доїхати було неможливо, скасували рейси.

Був тільки потяг Запоріжжя – Львів, довелося їхати ним. Речі збирали вночі, зі світлом ліхтарика, тому що вмикати світло було суворо заборонено.

Зібравши невелику валізу, де були найнеобхідніші речі, вирушили на вокзал о 8:00 ранку 4 березня. Евакуаційних потягів було 3, і тільки на 3-тій о 15:00 годині ми змогли влізти у вагон. Це був останній потяг у той день, бо після його проїзду, приблизно через годину, ворог підірвав залізничний міст – рух поїздів було призупинено.

Їхали ми дуже довго,  28 годин. У купе було 15 людей, а деякі облаштувались у коридорі. Було дуже душно та хотілось спати. Вікна потяга були зашторені, щоб не видати, що йде транспорт.

Приїхали ми у Львів близько 18:00 години. Було темно, холодно, страшно. Ми були самотні у великому місті. Але на допомогу прийшли волонтери, вони нас нагодували, напоїли, зігріли. На душі стало тепліше.

Наступну ніч ми провели в добрих, але незнайомих людей, які дали нам прихисток і допомогли дістатись м. Новоселиця.

Життя почалось заново. Ми опинилися у  квартирі, де не було практично нічого. Наші знайомі дали нам посуд, постільну білизну, необхідні речі на перший час. Волонтери також допомагали нам з продуктами, була можливість обідати та вечеряти в шкільній їдальні.

Уже майже 3 роки ми живемо на чужині, сумуємо за домом та сподіваємось на те, щоб наші домівки уціліли. Щодня мріємо туди повернутись.

У м. Новоселиця та по всій Україні, де відносно безпечно, живе багато переселенців з різних областей, деяким з них уже немає куди повернутися, тому що війна забрала в них рідну оселю, але люди не втрачають надію, знаходять роботу і продовжують жити.

Українців не зламати, вони йдуть уперед до перемоги незважаючи на всі труднощі життя. Я вірю, що Україна переможе, і я повернусь додому.