Усе рухнуло в один час. Ми втратили сімʼю, житло, школу, речі, роботу. Не залишилось нічого.

Перший день був як усі. Я збиралась на роботу, дитина - до школи. Але це був останній день щасливого життя у Маріуполі. Про війну дізнались з телебачення. Був розпач, сльози. Страх прийшов пізніше.

 

Найстрашніший день настав 8.03.22. Під час обстрілу в нашу квартиру прилетіло чотири снаряди. Ми бігли сходами у підʼїзді. Потім почалась пожежа, все горіло. На вулиці тривали обстріли. Люди бігли, кричали. Було багато поранених та контужених. Це був жах.

 

Після численних обстрілів і бомбардувань Маріуполя у мене та дитини зʼявилися приступи панічних атак. Це важко визнавати, але це так.

 

Це був лютий і березень. Не було тепла, їжі, звʼязку. Не вистачало води. Падав сніг, ми збирали його і пили воду.

 

У моєї доньки залишилась одна іграшка - та, яку вона схопила останньою. Більше нічого не вціліло. У мене залишився маленький радіоприймач. Звʼязку не було зовсім, і ми слухали новини.