Майдан Ілона, 9 клас, ліцей "Наукова зміна"

Вчитель, що надихнув на написання — Михайлова Наталія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни змінив моє життя назавжди. Я тоді прокинулася від гучних звуків вибухів. Тривога в очах моїх батьків підказувала мені, що щось сталося, щось, чого ми ніколи не очікували. Я побачила на екрані президента слова якого ніколи не забуду: «Почалася війна».

У перші дні ми всі були в шоці. Вдень намагалися жити звичайним життям, наскільки це було можливо, але щоночі йшли ночувати в підвал нашого будинку. Я пам'ятаю, як спала на матраці, накрившись теплою ковдрою, чуючи віддалені вибухи. 

Було страшно, але в підвалі було трохи спокійніше, бо там всі наші сусіди теж ховалися, і ми відчували підтримку один одного.

Через тиждень батьки вирішили, що в Києві залишатися небезпечно, і ми поїхали до бабусі на Черкащину. Дорога була довгою, але я була рада, що ми нарешті опинилися в безпечнішому місці. 

У бабусі було спокійніше, там не було сирен чи вибухів, але війна залишалася з нами в новинах, у розмовах, у постійній тривозі за тих, хто залишився в Києві.

Коли ми приїхали до бабусі, я довго не могла звикнути до нової реальності. Уроків не було, а більшість моїх друзів опинилися в різних куточках України чи за кордоном. Але через деякий час наші вчителі почали організовувати уроки онлайн.

Я пам'ятаю, як перший урок став для мене справжнім порятунком. Ми знову зібралися всі разом, хоч і через екран.

Я побачила обличчя своїх однокласників і вчительки — це було справжнє полегшення. Поступово навчання онлайн стало для мене чимось звичним і навіть приємним. Це давало мені змогу повернутися до хоч якогось нормального життя.

Окрім уроків, я також знайшла спосіб допомагати іншим разом із бабусею. Ми з нею активно долучилися до волонтерської роботи. Я ніколи не забуду, як ми готували тушонку для наших військових. Це було не просто: стояти на кухні годинами, стерилізувати банки, готувати м'ясо. Але я знала, що це потрібно нашим захисникам, і кожна банка тушонки — це частинка нашої підтримки для тих, хто на передовій.

Окрім цього, ми також плели маскувальні сітки у сільському клубі. Це був особливий час, коли я відчувала єдність із іншими людьми, які, як і ми, хотіли допомогти. Я відчувала, що навіть якщо не можу воювати чи бути на передовій, я все одно роблю щось важливе для перемоги.

Але найбільш зворушливою подією для мене став наше повернення до Києва через пів року після початку війни. Коли ми нарешті вирішили їхати додому, я не знала, чого очікувати. Дорогою я відчувала змішані почуття: страх і хвилювання. Мене мучило питання: що ми побачимо, коли повернемося?

Коли ми під'їхали до нашого міста, серце калатало в грудях.

Я побачила знайомі будинки, дороги, але багато що змінилося. Деякі будинки були пошкоджені, де-не-де ще залишалися уламки після обстрілів.

Але коли ми нарешті побачили наш дім, сльози виступили на очах. Він стояв цілий, без явних пошкоджень, і це було справжнє диво.

Я пам'ятаю, як ми з батьками підійшли до дверей нашої квартири. Ми всі трохи вагалися, перш ніж відкрити їх. Коли ми увійшли всередину, мене охопило відчуття тепла і полегшення. Все було таким, як ми його залишили, наче час зупинився. 

Я пройшлася кімнатами, доторкнулася до своїх улюблених речей — усе це здавалося нереальним після місяців страху і невідомості.

Ми обійнялися всі разом, і цей момент став для мене символом того, що, незважаючи на всі випробування, наш дім чекав на нас.

Ці перші 1000 днів війни були для мене справжнім випробуванням. Я пережила страх, невпевненість, сум за домом і друзями, але також знайшла нову силу в собі. Я навчилася цінувати прості речі, такі як можливість навчатися і бути зі своєю родиною. Кожен день був кроком до перемоги, і кожен урок допомагав мені відволіктися від війни і мріяти про краще майбутнє.